Лютий, як і його зимових братів, люди називали вовчим часом, тому що Зима, як вовк, нападала тоді на світ і старалася умертвити його своїми гострими зубами. Інша назва місяця Лютого — бокогрій. Бо й справді, хоча сонечко на небі стоїть набагато вище, ніж у брата-Січня, але гріє лиш один бік, другий при цьому мерзне. «Лютий корові вдень бік нагріє, а вночі — ріг зіб'є». Баба-Зима з нетерпінням чекала на свого сина: так їй вже кортіло скоріше стрітися з Весною, щоб посваритися, І хоча вже ледве веде її попід руки Дід Мороз, однак вона ще ой-йо-йой як потріскує своїми льодяними теревенями. Люди називають лютий сніговієм, а то й скаженим, бо цей норовистий місяченько так і казиться: то раптом засніжить й захурделить, що світу Божого не видно, то так затепліє, що люди вже й раді. Та все ж Лютий Весну кличе, запрошує господаря прикмети дивитися, якою буде погода та врожай. Коли Лютий запрошує брата Березня до себе, люди помітили, що в цю зустріч лютневий сніг має запах весни, тоді можна бачити вночі зорепад, що є прикметою тихої весни, а коли багато інію — то на врожайний рік. «Тож, брате Лютий, — каже місяць Березень, — як не лютуй, а на Весну брів не хмур». Тому-то й люди, помолившись на Стрітення про тепло до Сонця Дажбожого, розпочинають з цього дня пригадувати веснянки і писати писанки з вірою, що воскресне, пробудиться Мати-Весна і життєтворний Дажбог на Великдень гляне з чистого неба в кришталеву синь річок і озер богині Дани, освятивши серця людей духом вічності життя.
Валерій Войтович. Українська міфологія / Київ: «Либідь»,2005.
