capricios (capricios) wrote,
capricios
capricios

О языке и не только


Оксана Забужко

Про "ужОсы украинизации": панове, ви не про те говорите!

Взагалі-то в дискусіях на т.зв. "мовну тему" я участі не беру. Не те є проста причина: свого часу я на цю тему вже висловилася – Року Божого 1990-го (sic!), в статті під назвою " Мова і влада". Тільки я тоді була на вісімнадцять років "красивей и предсмертней" (©Б. Ахмадуліна), а держави Україна ще й на мапі не стояло. Нині в цій державі моя стаття висить в інтернеті і, як мені днями сповістили, дуже жваво обговорюється. Що, погодьтесь, не може не викликати логічного запитання: а чим же, властиво, та держава всі ці 18 (гаразд, хай 17) років у цьому самому "мовному питанні" займалася?

А нічим вона не займалася. Визнаймо, нарешті, прямо: абсолютно нічим. При тому, що бюджетні кошти на "розвиток української мови" виділялися, якщо хто не в курсі, ще при  Кучмі (хто-небудь нам коли-небудь відзвітує, куди вони йшли?). Зате тепер на позір притомні, ба й недурні начебто люди, глибокодумно пружачи чола, розв'язують пресерйозну, державної ваги проблему: а чи не буде ж часом нікому шкоди від того, що на 17-му році незалежності українці вперше за всю історію зможуть подивитися кіно рідною мовою?... Цікаве таке, знаєте, питання, Мурзік Васильович, будемо полемізувати...© А в мене свій "асоціативний шлейф" умикається: десь у дошкільному ще віці я, вийшовши з батьками з кінотеатру після якогось тодішнього "блокбастера", спитала, вперше здавши собі справу з незрозумілого факту: "Мамусю, а чого в усіх кінах говорять по-російськи?". Мама пояснила дитині, що всі фільми дублюються в Москві. – "А чого їх не можна дублювати в Києві?" – спитала дитина, тільки врозумливої відповіді тоді не дістала: лекцію про колоніальну політику батьки дошкільняті вирішили не читати, відклали на потім... І от, не минуло й сорока років, як уже в державі із столицею в  Києві дорослі дяді й тьоті ринулись "полемізувати" – так "можна" чи "не можна"?... Тільки плечима й здвигнеш: панове, ви себе збоку чуєте?...

А тимчасом, є один пункт, по якому українська держава перед своїми (і не своїми!) російськомовними (й усіма "іншомовними"!) громадянами таки справді в боргу по самісінькі вуха, і я з дива не зійду, чому з того боку не долинає жоден писк протесту: шановне панство, вам відомо, що в державі Україна на 17-му році незалежності взагалі немає державних курсів державної мови? Отак-от немає – і квит. Єдина така держава в Європі, між іншим (Білорусі не рахуємо). Отак собі де хочете, там, любі російськомовні українці, свою державну мову і вчіть, – Янукович же вивчив?:)

Ось про це треба б говорити борцям за права російськомовних. Говорити, писати, волати, стукати черевиком по столу, домагаючись свого (авжеж пак!) законного права: де має вивчити літературну українську той житель Єнакієва (Луганська, Донецька, Харкова, Одеси, потрібне підставити), який її "на живо" чує хіба що в новинах по телевізору? Як має "мовно натуралізуватися" прибулий в Україну емігрант? І як може декларувати легітимний політичний дах державній мові держава, котра, поза системою освіти, досі геть-таки нічим цього "даху" на практиці не забезпечила (про інформпростір взагалі мовчу!) – навіть пальцем не ворухнула для простого опанування цієї мови тими своїми громадянами, для котрих ця мова не є "материнською"?...

От із цього й починайте, будь ласка. А поки це питання навіть не піднімається, я, на всі ламентації про права російськомовних українців, дозволю собі, як Станіславський, сказати: "Нє вєрю!". "Нє вєрю" я в вашу щирість, панове. І в жодні дискусії на цю тему вступати не буду – аж до того часу, поки моя стаття з радянського (sic!) 1990-го не втратить, нарешті, актуальності.

 


Tags: блогоглупости
Subscribe
  • Post a new comment

    Error

    default userpic

    Your reply will be screened

    Your IP address will be recorded 

    When you submit the form an invisible reCAPTCHA check will be performed.
    You must follow the Privacy Policy and Google Terms of use.
  • 1 comment