February 7th, 2010

По состоянию на 15.00 в Луганской области проголосовали 54,94% избирателей

По состоянию на 15.00 в Луганской области на выборах Президента Украины проголосовали 54,94% избирателей. Соответствующие данные опубликовала ЦИК Украины.

По активности избирателей Луганская область занимает 2 место. «Первенство» по данному показателю Луганщина уступила Донецкой области, где уже проголосовали  59,03% избирателей.

На 3 месте по активности избирателей Винницкая область – там проголосовали 53,76%.

Наиболее «аполитичной» областью по состоянию на 15.00 остается Закарпатская область, где проголосовали 33,74% избирателей.

В целом по Украине по состоянию на 15.00 проголосовали 46,32%.

lugansk.proua.com/news/2010/02/07/160723.html

На избирательном участке в Луганске найден заполненный протокол с результатами голосования

В Луганске на избирательном участке N9 (106-й избирательный округ) был найден уже заполненный протокол избирательной комиссии. Об этом сообщил заместитель руководителя политической партии «Народная самооборона (Вперед, Украина)» Сергей Луценко, передают «Подробности».

«Бдительный гражданин нашел на полу избирательного участка листок, оказавшийся заполненным протоколом избирательной комиссии с подписями членов комиссии. Протокол был составлен в 7:41», - рассказал Сергей Луценко.

По его мнению, на данном участке необходимо приостановить избирательный процесс и провести расследование.

В настоящий момент мужчина, обнаруживший протокол, дает показания правоохранительным органам.

Составление протокола раньше закрытия участка является грубейшим нарушением законодательства и примером фальсификации, отметили в «Народной самообороне».

cxid.info/68353.html

Лютий

Лютий, як і його зимових братів, люди називали вовчим часом, тому що Зима, як вовк, нападала тоді на світ і старалася умертвити його своїми гострими зубами. Інша назва місяця Лютого — бокогрій. Бо й справді, хоча сонечко на небі стоїть набагато вище, ніж у брата-Січня, але гріє лиш один бік, другий при цьому мерзне. «Лютий корові вдень бік нагріє, а вночі — ріг зіб'є». Баба-Зима з нетерпінням чекала на свого сина: так їй вже кортіло скоріше стрітися з Весною, щоб посваритися, І хоча вже ледве веде її попід руки Дід Мороз, однак вона ще ой-йо-йой як потріскує своїми льодяними теревенями. Люди називають лютий сніговієм, а то й скаженим, бо цей норовистий місяченько так і казиться: то раптом засніжить й захурделить, що світу Божого не видно, то так затепліє, що люди вже й раді. Та все ж Лютий Весну кличе, запрошує господаря прикмети дивитися, якою буде погода та врожай. Коли Лютий запрошує брата Березня до себе, люди помітили, що в цю зустріч лютневий сніг має запах весни, тоді можна бачити вночі зорепад, що є прикметою тихої весни, а коли багато інію — то на врожайний рік. «Тож, брате Лютий, — каже місяць Березень, — як не лютуй, а на Весну брів не хмур». Тому-то й люди, помолившись на Стрітення про тепло до Сонця Дажбожого, розпочинають з цього дня пригадувати веснянки і писати писанки з вірою, що воскресне, пробудиться Мати-Весна і життєтворний Дажбог на Великдень гляне з чистого неба в кришталеву синь річок і озер богині Дани, освятивши серця людей духом вічності життя.

 

Валерій Войтович. Українська міфологія / Київ: «Либідь»,2005.

Почти по Р.Олтману

Один из моих любимых фильмов - "Канзас-сити" заканчивается фразой :"Знаешь, что я забыла сделать сегодня? Я забыла проголосовать".
Так вот я проголосовать не забыла. Успела сделать море других общественно-полезных вещей.

О языке и не только


Оксана Забужко

Про "ужОсы украинизации": панове, ви не про те говорите!

Взагалі-то в дискусіях на т.зв. "мовну тему" я участі не беру. Не те є проста причина: свого часу я на цю тему вже висловилася – Року Божого 1990-го (sic!), в статті під назвою " Мова і влада". Тільки я тоді була на вісімнадцять років "красивей и предсмертней" (©Б. Ахмадуліна), а держави Україна ще й на мапі не стояло. Нині в цій державі моя стаття висить в інтернеті і, як мені днями сповістили, дуже жваво обговорюється. Що, погодьтесь, не може не викликати логічного запитання: а чим же, властиво, та держава всі ці 18 (гаразд, хай 17) років у цьому самому "мовному питанні" займалася?

А нічим вона не займалася. Визнаймо, нарешті, прямо: абсолютно нічим. При тому, що бюджетні кошти на "розвиток української мови" виділялися, якщо хто не в курсі, ще при  Кучмі (хто-небудь нам коли-небудь відзвітує, куди вони йшли?). Зате тепер на позір притомні, ба й недурні начебто люди, глибокодумно пружачи чола, розв'язують пресерйозну, державної ваги проблему: а чи не буде ж часом нікому шкоди від того, що на 17-му році незалежності українці вперше за всю історію зможуть подивитися кіно рідною мовою?... Цікаве таке, знаєте, питання, Мурзік Васильович, будемо полемізувати...© А в мене свій "асоціативний шлейф" умикається: десь у дошкільному ще віці я, вийшовши з батьками з кінотеатру після якогось тодішнього "блокбастера", спитала, вперше здавши собі справу з незрозумілого факту: "Мамусю, а чого в усіх кінах говорять по-російськи?". Мама пояснила дитині, що всі фільми дублюються в Москві. – "А чого їх не можна дублювати в Києві?" – спитала дитина, тільки врозумливої відповіді тоді не дістала: лекцію про колоніальну політику батьки дошкільняті вирішили не читати, відклали на потім... І от, не минуло й сорока років, як уже в державі із столицею в  Києві дорослі дяді й тьоті ринулись "полемізувати" – так "можна" чи "не можна"?... Тільки плечима й здвигнеш: панове, ви себе збоку чуєте?...

А тимчасом, є один пункт, по якому українська держава перед своїми (і не своїми!) російськомовними (й усіма "іншомовними"!) громадянами таки справді в боргу по самісінькі вуха, і я з дива не зійду, чому з того боку не долинає жоден писк протесту: шановне панство, вам відомо, що в державі Україна на 17-му році незалежності взагалі немає державних курсів державної мови? Отак-от немає – і квит. Єдина така держава в Європі, між іншим (Білорусі не рахуємо). Отак собі де хочете, там, любі російськомовні українці, свою державну мову і вчіть, – Янукович же вивчив?:)

Ось про це треба б говорити борцям за права російськомовних. Говорити, писати, волати, стукати черевиком по столу, домагаючись свого (авжеж пак!) законного права: де має вивчити літературну українську той житель Єнакієва (Луганська, Донецька, Харкова, Одеси, потрібне підставити), який її "на живо" чує хіба що в новинах по телевізору? Як має "мовно натуралізуватися" прибулий в Україну емігрант? І як може декларувати легітимний політичний дах державній мові держава, котра, поза системою освіти, досі геть-таки нічим цього "даху" на практиці не забезпечила (про інформпростір взагалі мовчу!) – навіть пальцем не ворухнула для простого опанування цієї мови тими своїми громадянами, для котрих ця мова не є "материнською"?...

От із цього й починайте, будь ласка. А поки це питання навіть не піднімається, я, на всі ламентації про права російськомовних українців, дозволю собі, як Станіславський, сказати: "Нє вєрю!". "Нє вєрю" я в вашу щирість, панове. І в жодні дискусії на цю тему вступати не буду – аж до того часу, поки моя стаття з радянського (sic!) 1990-го не втратить, нарешті, актуальності.