capricios (capricios) wrote,
capricios
capricios

Валерій Томазов. Вони служили Україні (з icmopiї козацьких родів єврейського походження)

Козацька старшина як елітна верства украінського суспільства почала формуватися ще задовго до Визвольної війни україського народу, але саме ця подія сприяла ії висуненню на найвищі сходинки iepapxiчнoї скали відродженої української держави. 

Протягом тривалого часу козацька старшина була охоронцем української державності та культурних традицій свого народу. Це переконливо доводить вивчення icтopiї давніх козацьких родів. Василь Капніст, Леся Україка, Микола Лисенко, Михаило Драгоманов, Олександр Кониський, Єлизавета Скоропадська - всі вони нащадки козацької старшини. Тому погляди деяких іториків на козацьку старшину як зрадника інтеpeciв украінського народу, м'яко кажучи, треба вважати не зовсім об'ективними. 

Козацька старшина була дуже різноманітною за своїм економічним станом, політичною вагою, соціальним та етнічним походженнням. Тут були представники старовинних шляхетних православних родів давньоруського походження (Нечаї, Бобирі, Виговські, Бакуринскі та ін.); польська католицька шляхта, що мала маєтки на українських землях i «покозачилась», побоюючись гонінь під час Визвольної війни (Дуніни-Борковські, Леонтовичі та ін.); іноземці - греки, серби, волохи, серед яких було чимало представників старовинних аристократичних родів, які, не маючи можливості боротися за справу православної церкви в себе на батьківщині, де бсзроздільно володарювали турки, .брали участь в українському визвольному pyci (Апостоли, Капністи, Милорадовичі, Томари). Кочубеї були кримськими татарами, Фридрикосвичі - цесарцями, Орлики та Пассеки походили з Чехії, шотландцем був сподвижник Богдана Хмельницького Максим Кривоніс. 

Серед козацької старшини нерідко траплялися й люди єврейського походження. Це - Боруховичі, Магеровські-Перехрести, Герцики, Крижановські, Марковичі, Перехрести-Осипови та деякі іншi. Тривалий час шлях до козацької служби євреям був закритий. Значною мipoю це пояснюеться тим високим соціальним статусом, який мали євреї в Речі Посполитій. Вони становили переважну частину польських банкірів, лихваpiв, торговців та управляючих маєтками. Тому гнів повсталих мас українського народу під час Визвольної війни був спрямований не тльки на поляків-аристократів, а й на євреів. 

Пізнвіше, за часів гетьманування Івана Мазепи, коли суспільні антагонізми вщухли, до козацького реєстру потрапили деякі єврейскі родини. Найчастіше це було віддякою гетьманської адміністрації, яка постійно мала потребу в коштах, своїм багатим кредиторам. 

Улившись до козацької старшини, єврейські родини швидко породичалися з найвідомішими старшинськими родами, i стали невід'ємною часткою української еліти, відіграли значну роль в українській iстopii та культурі. 

Так, з роду Боруховичів (Бороховичів) (1) походив відомий украінський державний i військовий діяч - Михайло Андрійович Борухович (? - 1704). Biн був гадяцьким полковником (1687- 1704) та наказним гетьманом за часів Північної війни (1701), брав участь у поході під Азов (1696) та Польському поході 1704 р., під час якого й загинув. Михаило Андрійович був відомий своєю турботою про православні храми - пожертвував 100 золотих (дуже велика на той час сума) на Лубенський Мгарський монастир. 1686 р. побудував Успенську Лютенську церкву, де й був похований. 

Декілька найвідоміших державних діячів, борців за незалежність України походили з роду Герциків (2). Близькою до гетьмана Івана Мазепи людиною був Павло Семенович Герцик (? - 6л. 1700), полтавський полковник (1675-1677, 1683-1687, 1691-1695). Він, так само, як i гетьман Мазепа, приділяв велику увагу будуванню храмів. 1700 р. його коштом змуровано Воздвиженську церкву в Ближніх печерах Києво-Печерської лаври. 

Bci три сини Павла Семеновича Герцика - Григорій (?- пюля 1735), Іван та Опанас були прибічниками гетьмана Мазепи i разом з ним опинилися в еміграції. Найвідоміший серед них старший - Григорій Павлович, полтавський наказний полковник (1705). Після полтавської поразки 1709 р. емігрував до Бендер. Був одним із тих, хто залишився вірним гетьманові до кінця i проводив його тало в останній шлях. Пістля смерті Мазепи Григорій Герцик служив генеральним осавулом (1711- 1719) при Орлику. У 1719 р., виконуючи доручення Орлика, переїхав iз Стогольма до Варшави, де його було захоплено людьми російського посла, вивезено до Pociї i ув'язнено в Петропавлівській фортеці. 1727 р. Григорія звільнили i залишили на поселенні в Москві. 

Дружинами прихильників Мазепи були й дочки полтавського полковника: Марія - військового товариша Володимира Григоровича Максимовича (? - до 1756); Ганна - генерального писаря, Пилипа Орлика (1672 - 1742); Христина - охочекомоного полковника Григорія Ілліча Новицького, висланого до Си6ipy (1709), де вiн проповідував християнство серед остяків i вогулів та залишив працю, присвячену цим народам. 

Засновником роду Крижановських (3) був вихрещений єврей Антон Степанович (? - пюля 1772), який зробив запаморочливу кар'єру в гетьманській адміністраії. Спочатку він домігся передачі йому ряду відкупів та оренд. Поповнюючи гетьмансысу казну, Крижановський не забував i про себе, дуже швидко став одним із найбагатших людей Гетьманщини. За послуги гетьманській адміністрації Антон Степанович отримав непогану винагороду - уряд сотника Глинського Лубенського полку (1742), а потім i полковника гадяцького (1762-1772). До цього ж роду, ймовірно, наложив i відомий єпископ Смарагд Крижановський. 

Рід Перехрсстів-Осипових був відомий на Слобожанщині. 3 нього походить декілька полковників. Маєтки Перехрестів були взірцем культурного господарства й перлиною садибної архітектури. 



Найзначнішим серед козацьких родів єврейського походження був рід Марковичів (4). Питания про його походження викликало свого часу гарячі суперсчки, однак так i залишилося до кінця не з'ясованим. Оскільки прізвище патрімоніальний, тобто спочатку було по батькові, то воно широко розповсюджене в деякіх народів (поляків, українців, чехів, білорусів, сер6ів, східних євреїв). О. Лазаревський дотримувався думки про єврейське походження Марковичів, П. Дорошенко доводив їx місцеве українське походження, прибічником сербської версії був М. Маркович**. Томи архівних матеріалів, опрацьовані автором, не дають прямої відповіді на запитання, що так турбує дослідників. Але по6ічні відомості, що містяться в архівних документах, наводять на думку саме про єврейське походження роду. 

Родозасновником Марковичів був Марко Аврамович (? - 1712), орендар прилуцький та пирятинський, ім'я якого i стало родовим прізвищем для його нащадків. Марко був титарем Пречистенської Прилуцької церкви й багато жертвував на благодійницькоі справи, за що йому и було надано честі упокоїтися в Густинському монастирі. 
     Від шлюбу з дочкою багатого міщанина, прилуцького війта Григорія Корнієнка Ограновича, в Марка Аврамовича було численне потомство, з якого найвідомішні: дочка Анастасія та син Андрій. 

Анастасія Марківна (? - 1729) була в першому шлюбі за генеральним бунчужним Костянтином Івановичсм Голубом, а в другому - за гетьманом Іваном Іллічем Скоропадським (? - 1722). Вона відома своїм рішучим характером, i, маючи всличезний вплив на свого чоловіка-гстьмана, нерідко втручалась у пеpe6iг державних справ. Тому й побутувала серед козаків примовка: «Іван носить плахту, а Настя - булаву». Пам'ять про себе вона увічнила ще и заснуванням Гамаліївського монастиря. 

Ії брат - Андрій (1674 - 1747), старший син Марка Аврамовича, - відомий як державний діяч. Завдяки тому, що поріднився з гетьманом, посідав чільні уряди в гетьманській адміністрації: сотник глухівський (1709 - 1714), полковник лубенський (1714-1727), гснеральний підскарбій (1729 - 1740). Спочатку він був прихильником гетьмана Мазепи, але потім перейшов на бiк царя i брав участь у взятті Батурина, 1709 р. їздив до Царграда з мiciєю від Петра I i гетьмана I. Скоропадського. Aндрій володів у Гетьманщині багатими маєтностями й відзначився великими здирствами, за що потрапив під слідство: проте завдяки підтримці своєі сестри - гстьманової Скоропадської, яка мала зв'язки з російським урядом, був виправданий. 1740 р. вийшов в «абшит» у ранзі генерального обозного. 

Від синів Андрія - Якова (1696 - 1770), наказного полковника лубенського, i Семена (? - 1738), сотника роменського, беруть початок чернігівська та роменська гілки роду. 

Яків Андрійович, як i його батьки, зробив блискучу кар'еру: бунчуковий товариш (1721), наказний полковник лубенський (1721, 1723-1735), неоднаразово висувався на генеральні уряди, та не був обраний через нелюбов козаків до нього й до його батька. Але в українську icтopiю ввійшов не як військовий, а завдяки своїй літературній праці. Освіту здобув у Києво-Могилянській Академії, був улюбленим учнем Феофана Прокоповича. Перу Якова Марковича належать персклади з латинської мови, прозові твори й вipiшi за мотивами псалмів i «слів» Іоана Золотоустого та інших батьків церкви. Яків залишив також «Генеалогические заметки» та «Діяріюш» (охоплює період з 1717-го по 1764 р.), що містять відомості про політичну, соціально-економічну та культурно-побутову icтopію України за чaciв Гетьманщини. Спроби видати щоденники Марковича робилися тричі: О. Марковичем, О. Лазаревським та В. Модзалевським (5). Однак значна частина так i залишилась нсопублікованою (як, до речі, й переважна більшість твоpiв Якова Андрійовича). Деякі рукописи цього талановитого письменника й перекладача вже втрачено. 

Першим шлюбом Яків Андрійович був одружений з Оленою Павлівною Полуботок (? - 1745), внучатою племінницею гетьмана Івана Самойловича та дочкою відомого борця за автономiю України чсрнігівського полковника i наказного гетьмана Павла Леонтійовича Полуботка. 

До чернігівськоі гілки роду Марковичів належать i історики Яків та Олександр Михайловичі, онуки Якова Андрійовича. Старший з них - Яків (1776 - 1804), історик, етнограф i фольклорист, був дуже талановитою людиною. 1798 р. він видав у Петербурзі першу частину фундаментальноі праці «Записки о Малороссии, ее жителях и произведениях», де містяться відомості про побут, фольклор, господарство, державно-політичний устрій Гетьманщини, природу та icтopiю України. Праця залишилась незавершеною, оскільки автор з невідомих обставин наклав на себе руки. Книга мала надзвичайний вплив на національно свідоме українство. 

Його молодший брат Олександр (1790 - 1865) присвятив себе громадській діяльності: був генеральним суддею в Чернігові (1827 - 1831) i чернігівським губернським предводителем дворянства (1832 - 1838), членом Чернігівського губернського комітету по звільненню селян, автором проекту скасування кpiпацтва, а також цiлoї низки історичних та етнографічних праць. Серед них найцініші: «Историческая и статистическая записка о дворянском сословии и дворянских имуществах Черниговской губернии» (1841), присвячена icтopiї формування з козацької старшини «малоросійського дворянства», історичні описи м. Глухова, Гамаліївського монастиря та нарис «Малороссийская свадьба» (1827). Він опу6лікував низку родинних архівних документів (1824) i видав російською мовою скорочений варіант щоденників свого діда Я. А. Марковича (1859). 

До роменської гілки роду Марковичів належав Опанас Васильевич Маркович (1822 - 1867), відомий громадський діяч, музикант, етнограф i фольклорист. Як член Кирило-Мефодіївського товариства був засланий до м. Орел, де одружився з Маpiєю Олександрівною Вілінською, широковідомою в українській лггературі як Марко Вовчок. Повернувшись в Україу, Опанас збирав народні пicнi, приказки, приповістки та прислів'я i публікував їx в етнографічних збірниках та періодичній npeci. Понад 30000 прислів'їв та приказок, зі6раних Марковичем, було використано М. Номисом у виданні «Українскі прислів'я, приказки i таке інше» (1864). Опанас - автор музики до «Наталки-Полтавки» I. Котляревського (1857) i опери «Чари» за п'єсою К. Тополі (1866), що були поставлені силами аматорсысих гуртків, якими він керував у Чернігові та Новгороді-Сіверському. 

Його син від шлюбу з Mapiєю Вілінською - Богдан (1853- 1915) - доцент Петербурзького університету, кандидат фізико-математичних наук, відомий як діяч російського революційного руху, пу6ліцист та автор спогадів про матір - «Марко Вовчок на Кавказе» (1914). 

Син останнього - Михаило Богданович - відомий вчений-хімік, засновник Всесоюзного науково-дослідного інституту нафтохімії. Його спіткала доля багатьох культурних людей того часу - був репрссований 1938 р.(6). До цiєi ж роменської гiлки належав i племінник Опанаса - Дмитро Васильевич Маркович (1849 - 1920), відомий у літератypi за псевдонімом Оленін. Biн брав активну участь у земському, кооперативному й політичному житті Волині. 1912 р. очолив редакцію вінницького тижневика «Подільська Воля». За часів Центральної Ради був генеральним прокурором, за гетьманату - членом Сенату. Автор кількох комедій та оповідань («Не зрозуміли», «Омслько каторжний», «Шматок», збірка «По степах i хуторах»), які змальовують соціально-економічні умови життя дореволюційної України. 

Треття гілка роду Марковичів - прилуцька - походить од брата Андрія Марковича - Федора (? - 1737/38), сотника прилуцького та бунчукового товариша.

До неї належить  відомий icтopик, фольклорист i літературознавець Олексій Іванович Маркович (1847 - 1903). Дійсний член Наукового товариства ім. Шевченка, професор Новоросійського університету, він був автором низки праць з icтopiї Московської держави XVI-XVII ст. Його перу належать літературознавчі та фольклорні студії. 

Один з онуків Федора Марковича - Іван Андрійович Маркевич*** (1747 - 1814), старший радник цивільного суду Новгород-Сіверського намісництва. Він був надзвичайно цікавою людиною. На дозвіллі займався розвсденням тюльпанів i збиранням біблютеки. Маючи передові погляди й вишуканий літературний смак, Іван Андрійович захоплювався Вольтером i Руссо. Його кореспондентами були гетьман Кирило Розумовськсий, мадам де Сталь, Лаборд, вольтсрівський приятель, який гостював у маєтку Марковичів. Саме Івану Андрійовичу наложить честь відкриття порцелянової глини в Pociї. Одружений був з праонучкою знаменитого мазепинського генерального судді Василя Леонтійовича Кочубея та гетьмана Данила Павловича Апостола Єлизаветою Василівною Кочубей (? - 1800) (7), двоюрідною сестрою відомого російського державного діяча, приятеля імператора Олександра I, всесильного голови Ради міністрів Російськоі iмпepiї, світлійшого князя Biктopa Павловича Кочубея. 

3 нащадків цього подружжя найцікавіші дочка Пульхерія та син Андрій. Пульхерія Іванівна (6л. 1775 - ?) стала дружиною Михаила Яковича Скоропадського (1764 - 1810). Їхня онука - графиня Єлизавета Іванівна Скоропадська-Милорадович (1832 - 1890) - відома українська патріотка i меценатка, член «Українськоі громади», співзасновниця Народної 6i6лioтeки, президент Благодійного товариства в Полтаві, один iз фундатоpiв Наукового товариства ім. Шевченка у Львові. Правнуком Пульхерії Іванівни Маркович був гетьман Павло Петрович Скоропадський (1873 - 1945). 
     Андрій Іванович Маркевич, брат Пульхерії Іванівни Маркович-Скоропадської, здобув блискучу освіту и за рекомендацією свого двоюрідного дядька - князя Віктора Павловича Кочубея - вступив на дипломатичну службу. Однак швидко вийшов у відставку з міркувань матеріального характеру i присвятив себе громадській діяльності, виконуючи о6ов'язки 
прилуцького предводителя дворянства. 

Від шлюбу з племінницею генерал-фельдмаршала графа Івана Васильовича Гудовича - графинею Анастасією Василівною Гудович (1782 - 1819 ) мав сина Миколу Андрійовича  Маркевича (1804-1860), видатного українського icторика, apxiвicтa, етнографа, фольклориста, поета, композитора, музикознавця. Основною працею життя Миколи Адрійовича була п'ятитомна «История   Малороссии» (1842 - 1843), одна з перших спроб складання синтетичної праці з icтopiї Гетьманщини. Він - автор історичних творів «Мазепа» (1841), «Гетманство Барабаша» (1841) та ін. На жаль, він не закінчив своєї фундаментальної праці - «Большой исторический, мифологический, статистический и проч. словарь Российской империи». Перу Маркевича належить також чимало цікавих етнографічно-фольклорних праць, як-от: «О табаке вообще и в Малороссии в особенности» (1853), «О климате Полтавской губернии» (1850), «Обычаи, поверья, кухня и напитки малороссиян» та ін. Микола Андрійович - автор одного з перших вокальних творів на вipшi Т. Шевченка «Сирота», збірки обробок українських народних пiceнь «Народные украинские напевы» (1857). Повністю праць Маркевича й дoci не видано. 



Микола Андрійович Маркевич. Фото.
(26 січня 1804 - 9 липня 1860)

Син Миколи Маркевича від шлюбу з Уляною Олександрівною Ракович (1809 - 1893), сестра якої, до речі, була дружиною відомого російського літератора Павла Анненкова, Андрій Миколайович (1830 - 1907) - сенатор, видатний правник, голова Петербурзької судової палати, дійсний статський радник, статс-секретар імператора, кавалер ряду імператорських орденів, прославився як філантроп i музикант. Його стараниями засновано музичне товариство в Петербурзі, основною метою якого було поширення музичної освіти в Pociї. За його ініцативою створено 20 відділень товариства, зокрема в Xapкoвi, Києві, Одесі, та музичні школи при них. Разом з А. Рубінштейном був засновником Петсрбурзької конссрваторії. Завдяки стараниям Маркевича 1866 р. було затвердженно «Статут музичних училищ», а консерваторії    визнано першорядними   навчальними закладами. Андрій Миколайовйч був блискучим віолончелістом, першим у Pocii власником вioлончслі   Страдіварі, учасником благодшних концертів за участю Ру6інштейна,   Римського-Корсакова, Лядова, Глазунова, Балакирєва, Мусоргського. Андрій всіляко сприяв поверненню рукописів Шевченка з apxiвy III відділення до музею Українськоі давнини в м. Чернігові та повному виданню творів поста («Кобзар» за ред. В. Доманицького, 1907). Він - автор збірки українських народних пісень, покладених на ноти («Народные украинские напевы, положенные на фортепиано», 1860). Маркевич був головою Шевчснювського товариства допомоги знедоленим уродженцям Південноі Pociї, які навчалися в Пстсрбурзі, а також товарищем голови Імператорського філантропічного товариства. 


Андрій Миколайович Маркевич. Фото.
(9 листопада 1830 - 11 березня 1907)

Правнуками Андріо Миколайовичу доводяться видатні французькі музиканти Iгop та Дмитро Борисовичі Маркевичі. Iгop (1912 - 1983) відомий як диригент, піаніст i композитор. Він керував оркестром Ш. Ламурьо в Парижі, Монреальським симфонічним оркестром у Канаді. Автор балетів «Ребус» (1931), «Політ Ікара» (1933) (останній написано для іншого видатного українця - Сергія Лифаря), вокально-симфонічних творів, оркестрової музики, теоретичних праць. Iгop Борисович залишив мемуари «Зроблсно в Італії» (про свою участь у pyci Опору в Італії, за що був нагороджений золотою медаллю «Партизан Північної Італії») та «Сучасне й минуле», в яких змальовано його життя, повне дивовижних зустрічей та подій. 

Дмитро Борисович (нар. 1923) - музикант, педагог i музикознавець - був єдиним учнем всесвітньовідомого віолончеліста Г. П'ятигорськсого. Дмитро Маркевич - член викладацького корпусу консерваторії ім. Рахманінова в Парижі, Нью-Йоркського музичного коледжу, державного університету в штаті Луїзіана, засновник i директор Вищого музичного інституту в Монтрьо, член Європейськоі консерваторії в Парижі, автор багатьох музичних пу6лікацій та праць, член Французького та Амсриканського музикознавчих товариств i Російського музичного товариства. 

Коли народ переживає скрутні часи, він завжди звертається до свого минулого. A icтopiя вчить нас, що держава може бути сильною тільки тоді, коли має згуртоване суспільство. Тому наша Батьківщина посяде належне їй місце серед цивилізованих європейських країн тїльки тоді, коли вci люди, що мешкають в Україні, незалежно від їxньoгo етнічного походження i вipoсповідання, відчуватимуть себе українцями


Примітки:

* Переклад з ідиш - автора розвідки. - Ред.

** Докладніше див.: Маркович А. Марковичи. - К., 1890. - С.41-55. 

*** Першим писатися Марковичем почав Іван Андрійович Маркович, дід icторика. - Прим. автора


amkob113.narod.ru/hron/

Tags: Статьи
Subscribe

  • Post a new comment

    Error

    default userpic

    Your reply will be screened

    Your IP address will be recorded 

    When you submit the form an invisible reCAPTCHA check will be performed.
    You must follow the Privacy Policy and Google Terms of use.
  • 0 comments