capricios (capricios) wrote,
capricios
capricios

Отака омріяна Незалежність…

Ірина Магрицька

Луганськ – Розмова з поетом-шістдесятником, єдиним на Луганщині лауреатом Національної премії імені Тараса Шевченка Василем Голобородьком.

– Василю Івановичу, чи є якась відмінність у Вашому ставленні до Дня Незалежності 19 років тому і сьогодні?

– До самого Дня моє ставлення різко не змінилося. Бо вже у 1991 році я бачив, у чому полягає ця «незалежність». Так що для мене великої різниці нема. Відмінність лише в тому, що остання, 19-та, річниця буде відзначатись на тлі оприявлення всього того, що раніше приховувалося, – отакої нашої так званої незалежності. Зараз просто все це виявилось, а я й тоді все це бачив.

– Так Ви вже у 1991 році не вірили в незалежність України?

– Ні, не вірив. І коли на референдумі голосували за незалежність, і коли обирали українського Президента – все було під партійним контролем. Пригадайте, за незалежність віддали свої голоси 90,9% громадян. Тобто, все було як у радянський час – і на місцях сиділи ті самі чиновники, і адмінресурс був задіяний. Скільки треба було відсотків, стільки й зробили.

А на проголошення незалежності можна подивитися ще під отаким кутом зору: це було зроблено в піку Москві – Горбачову, Яковлєву, іншим «перебудівникам». Це було закладено ще в Конституції Радянського Союзу: кожна республіка має право на вихід. Але коли дисиденти пробували посилатись на цю статтю, то гебісти їм говорили: «Це не для вас, це для закордону».

А воно, виявляється, не для закордону, а якраз для отакого от випадку. Якась там демократизація, «переворот» у Москві – і республіки проголошують незалежність. Москва опиняється в оточенні цими республіками, вони тиснуть на Москву, усе міняють і повертають усе назад, реставрують радянську владу. Можна ще й так розцінювати. Ну, власне, воно й у Москві недовго те протрималося – хаос при Єльцині.

Років десять тому я давав інтерв’ю газеті «Жизнь Луганска», так іще тоді сказав, що в Росії влада наведе лад, ситуація стабілізується, і вони почнуть знов усе прибирати до рук. Так воно й вийшло.

Власне, вони й не покидали нас напризволяще. Я не знаю, як це ще Прибалтика вирвалася? А інші республіки й не виходили з-під їхнього контролю – інформаційного, та й політичного… Якісь нещасні, дріб’язкові українофільські наміри (наміри тільки!) – і ті знищувалися. Де результати діяльності українофіла Ющенка? Та немає ніяких результатів.

– Яким би словом Ви окреслили нашу Незалежність?

– Юридично ми справді незалежні, бо весь світ це визнав. А фактичне наповнення цієї незалежності відсутнє: газет українських немає, книговидання задавлене, кіно знищене, телебачення неукраїнське. Лише інформаційні випуски (і то не всі) українською мовою, фільми про героїв-бандитів – російські. Герої-бандити в Чечні, герої-бандити в Афганістані, тоді на війні… Уже показують фільм не просто про військових, що були мобілізовані, а про бандитів. Багатосерійний фільм про штрафників – карних злочинців, яких узяли на фронт «кров’ю іскупать» вину. Тобто, знову ж таки бандити, але «правильні» бандити, бо захищають Росію-матушку.

– Як довго ще цій владі керувати Україною?

– Може бути, що довго. Бо ця влада не дуже-то й нова: навіть нинішній Президент кілька разів був Прем’єр-міністром! А Азаров? А інші, що сидять зараз у Кабінеті Міністрів, або в оточенні Президента? Або далі по всіх службах? Вони ж увесь час були при владі! І вихідці з Донбасу – теж. А Янукович був ще й губернатором при Кучмі…

– Як Ви ставитесь до того, що у списку найвпливовіших людей України, що його оприлюднив часопис «Кореспондент», немає жодного літератора?

– Хтозна, за якими критеріями визначали цих найвпливовіших людей. А хто в нас духовний вождь нації, як, наприклад, у радянський час був письменник Солженіцин? А от уже коли він повернувся з Америки, таким він уже не став – народ його не сприйняв. А хто у нас сьогодні такий, я не знаю. І який обсяг впливовості, я теж не знаю… Самі ж редакції роздмухують на своїх сторінках значимість якоїсь особи, як зараз кажуть, піарять її, а тоді ж самі й визначають її впливовість. А хто перше місце посів у тому списку «Кореспондента»?

– Янукович.

– Ну ясно. А хто найвпливовіша особа зараз у державі? Ясно, що Президент. Він же не номінальний, як, наприклад, у Німеччині, він – виконавча влада, всі важелі в його руках. Звичайно, він найвпливовіший – і в позитивному, і в негативному розумінні.

– А письменник-то теж повинен якось упливати на суспільство!

– Бачиться все негативне, позитивне не дуже помічається, хоча в цієї влади позитиву немає. А письменник може впливати на суспільство тільки позитивом, а в нього для цього немає можливості: на телебачення їх же не допускають, газети малотиражні, «геттівські», читають одні й ті самі люди, якийсь відсоток – як каже Табачник, «узкій слой». Їх же маргіналізуть спеціально!

А тих письменників якщо й друкують, так малими тиражами, книгорозповсюдження знищене, книжки недоступні. До Луганська, до регіонів вони, мабуть, і не доходять. А презентації якщо і є, то про них пишуть лише «Слово просвіти» та «Літературна Україна», ніхто не зацікавлює книжковими новинками.

– Ваші поезії перекладені 14 мовами…

– Якщо перекладено один вірш або кілька віршів – я не вважаю це перекладом. А книжки мої виходили і в Канаді англійською, у Бразилії португальською, у Польщі – польською. В антологіях друкують…

Наша держава нічого не робить для того, щоб українська література була відома у світі. У Литві, здається, є літні курси для перекладачів – збираються люди, які перекладають з литовської на мови країн, звідки вони приїхали. Для цього ж потрібні якісь кошти – щоб запросити, дорогу оплатити тим перекладачам, проживання… А в нас для цього нічого не робиться.

Ми готували лист до Прем’єр-міністра Тимошенко, який був опублікований в «Українському тижні», на «Літакценті», але – ніякої реакції. А зараз, мабуть, до цієї влади ніхто й не наважиться з таким листом звернутися.

– Яка Ваша місія як поета?

– Складне питання. Про месійність і місійність ніколи не задумувався… Можна сказати, що моя місія – це служіння мові. У нашій мові закладений величезний потенціал, а в газетному й телесегменті він збіднений. Моє завдання – виявити у віршах цей величезний потенціал, оприявнити його. Я називаю поезію святом мови. Вона повинна не вирішувати практичні завдання – закликати до чогось, стверджувати щось, а виявляти мовний потенціал.

– Чи можете Ви сказати, що коли пишете вірші, Вашою рукою водить якась Божа сила?

– Усе це інтуїтивно… Але я десь вичитав, що інтуїція складається із того обсягу знань, яку людина почерпнула з прочитаного, пережитого досвіду. А чистої інтуїції немає. Чому це саме мені Бог надиктував, а комусь іншому цього не диктує?

От, наприклад, я вже 15 років вивчаю українську казку і зробив таке відкриття: уже тисячі років існує казка, а ніхто не додумався, що вона двопланова – має план вираження і план змісту. Вважали, що це просто якась фантастика. Я думаю, що моє відкриття було випадковим, але на підставі моєї інтуїції, яка є результатом попередньо прочитаного і засвоєного мною. Засвоюється ж не вся інформація, а вибіркова, і якась її комбінація на інтуїтивному рівні допомогла зробити таке відкриття.

– Виходить, що інтуїція – це плід праці. Але ж є і талант! Що таке талант?

– Хтозна… Це якесь бажання писати, творити. У мене, наприклад, буває якесь непоясненне бажання писати.

– Багато хто бажає, але ж не всі вміють!

– Узагалі-то, мають усі це попробувати – а раптом у нього це закладене, а він не попробував? От у Японії, кажуть, усі з дитинства пишуть вірші. Виховують їх так, щоб і народні пісні знали. У них же й письмо ієрогліфічне, воно ж як малюнок, вони ж пензликом пишуть – тобто, недалеко вже й до малювання…

– На мою думку, в нас не цінують обдарованих, творчих людей. Ви зі мною погоджуєтесь?

– Мені здається, це ще з радянського часу тягнеться, тоді теж не цінували людей творчих саме за талант. У 30-х роках кого знищили? Найталановитіших. Найпримітивніших залишили живими. Найпримітивніших, слухняних, виконавців зробили співцями радянської дійсності, і їх усе це задовольняло – таланту не треба!

Знаєте, політики взагалі не люблять поезію. Політики люблять однозначне – як, наприклад, конституцію, закон, карний кодекс, щоб не тлумачилось воно багатозначно, а тільки однозначно. А поезія – це ж навпаки! Фундаментальна ознака поезії – саме багатозначність, а не однозначність. Тому політики й не люблять поезію.

– Вони й читати не люблять…

– Не всі ж такі, як Сталін – той хоч брався читати. Або Троцький: брався читати, ще й писав – і про Маяковського, і про інших. А тоді захотів про Пастернака написати, але так і не зміг його розкусити, і так і облишив.

А поезія, і фільм, і картина – це ж усе неоднозначне. Це ж не те, що якась військова частина на маневрах, і її намалювати – танки там, люди, застілля, танкістів пригощають… А справжній живопис, музика не сприймаються політиками. Яка їхня культура?

А от французький президент Жорж Помпіду – той уклав антологію французької поезії. Антологію! Це значить, він настільки був обізнаний у французькій поезії, що мав особисті смаки в цьому, свої критерії оцінювання поезії. А хто в нас здатен із політиків це зробити? Що, наш Президент здатен укласти антологію української поезії?! Донецький російськомовний поет Борис Бєлаш – земляк Януковича, так він, мабуть, із ним дружив, отож одного поета українського він точно знає.

– Василю Івановичу, Ви виходець із Донбасу. І народились тут, і в шахті працювали. Андрухович зарахував майже усіх мешканців Донбасу до росіян. Ви погоджуєтесь із цим? Хто Ви – росіянин, донбасянин, чи хтось іще?

– Він не міг такого сказати. Може, русифіковані? Це інша справа. Можливо, вони ментально росіяни – з цим я погоджуюсь, навіть україномовні. А те, що тут свідомість іще радянська законсервувалася – так це не тільки тут, а, мені здається, по всій Україні ментальність іще радянська. Її витискати з українців іще довго-довго доведеться. А я? Я вважаю себе українцем.

– А Ваші односельці – вони хто?

– Спочатку ми були українцями, але на це не звертали увагу: дитина закінчує в селі українськомовну семирічку, а тоді ж треба йти вчитись або в училище десь у місті, або в технікум, або в середній школі продовжувати здобувати освіту – уже російською мовою. Тобто, самі собі створювали труднощі – перехід на іншу мову, термінологія математична і так далі. І «за бажанням батьків» у 64-му році сільську школу перевели на викладання російською мовою.

А що ж зроблено за 19 років? Який День Незалежності, якщо найфундаментальніше не зроблене? Для чого тоді була та незалежність? Щоб унезалежнились їхні бандитські капітали? Щоб вони грабували Україну й не боялися ФСБ? Оце єдине, для чого вони оголосили незалежність.

– Чи хотіли б Ви, за порадою Андруховича, як українець Донбасу емігрувати кудись в Україну? Якщо так, то куди саме – на підселення до когось, чи в занедбані свиноферми?

– Емігрувати – це правильна думка. Але щоб емігрувати, треба, щоб держава виділила величезні кошти. Як-от виселяли з Чорнобильської зони, і десь біля сіл забудовували територію, щоб ті люди компактно проживали. На це ж величезні гроші виділялись!

А ще одна проблема: як визначати справжніх українців? Якщо він українець, а свідомість його зіпсована, радянська, і російська мова, то як же його – полишати тут? Це так само, як Кубань: залишили її – і все, це навіки, знищили… А так – можна було б емігрувати.

У Криму зовсім інша ситуація, ніж у Донбасі. Крим – це земля кримських татар. Їх розпорошили, тепер їх там меншість, населили туди відставників…

– А куди б Ви самі хотіли переселитися? Чи подобається Вам жити в Луганську?

– Я-то тепер на пенсії, тому в ізоляції від луганського середовища, так що мені легше. Мені зараз вистачає моїх книжок. А от моєму синові, звичайно, було б краще там, де є українські школи: на Полтавщині, Київщині, в західній Україні.

Ото ще таке поняття – західна Україна… Колись читаю, хтось зі львів’ян каже: от на східній Україні, у Вінницькій області… Господи, ну який це схід України – Вінницька область? Краще кажіть: Галичина і решта України, або Велика Україна, як раніше називали… Якісь стереотипи дурні в людей! Думають: ага, якщо якийсь населений пункт західніший від тебе – то це вже «бандери», це вже «західняки»! А взагалі-то «бандери» – це радянсько-гебістське визначення.

– Ви себе відносите до пізніх шістдесятників?

– Якщо ранній шістдесятник – Павличко, який писав про Сталіна, про партію, писав антигрекокатолицькі вірші, то хіба він взагалі шістдесятник?

– Ви зазнали репресій з боку влади?

– Репресії були, аякже! Звільнили з другого курсу Донецького університету за мої заяви про те, що всі предмети читаються російською мовою, крім української мови та літератури, і давав читати іншим роботу Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація». Звільнили мене без права вступу в будь-який вуз. Тоді я поїхав у Москву, успішно пройшов творчий конкурс у Літературний інститут, але до іспитів не допустили.

Потім відправили мене в армію, але не у звичайну армію, а в будівельні загони – це щось середнє між тюрмою та армією. На «перевиховання», тобто щоб я там працював фізично. Так що репресії були.

Після армії я пішов працювати в шахту. А потім витіснили: побачили, що в мене дуже багато часу, бо там зміна триває шість годин. Перевели на іншу дільницю, куди треба було їздити далеко – спеціально. Довелося мені перейти в радгосп, електриком, потім інші роботи…

www.radiosvoboda.org/content/article/2150081.html

Tags: Интервью
Subscribe
  • Post a new comment

    Error

    default userpic

    Your reply will be screened

    Your IP address will be recorded 

    When you submit the form an invisible reCAPTCHA check will be performed.
    You must follow the Privacy Policy and Google Terms of use.
  • 0 comments