Отака омріяна Незалежність…
Ірина Магрицька
Луганськ – Розмова з поетом-шістдесятником, єдиним на Луганщині лауреатом Національної премії імені Тараса Шевченка Василем Голобородьком.
– Василю Івановичу, чи є якась відмінність у Вашому ставленні до Дня Незалежності 19 років тому і сьогодні?
– До самого Дня моє ставлення різко не змінилося. Бо вже у 1991 році я бачив, у чому полягає ця «незалежність». Так що для мене великої різниці нема. Відмінність лише в тому, що остання, 19-та, річниця буде відзначатись на тлі оприявлення всього того, що раніше приховувалося, – отакої нашої так званої незалежності. Зараз просто все це виявилось, а я й тоді все це бачив.
– Так Ви вже у 1991 році не вірили в незалежність України?
– Ні, не вірив. І коли на референдумі голосували за незалежність, і коли обирали українського Президента – все було під партійним контролем. Пригадайте, за незалежність віддали свої голоси 90,9% громадян. Тобто, все було як у радянський час – і на місцях сиділи ті самі чиновники, і адмінресурс був задіяний. Скільки треба було відсотків, стільки й зробили.
А на проголошення незалежності можна подивитися ще під отаким кутом зору: це було зроблено в піку Москві – Горбачову, Яковлєву, іншим «перебудівникам». Це було закладено ще в Конституції Радянського Союзу: кожна республіка має право на вихід. Але коли дисиденти пробували посилатись на цю статтю, то гебісти їм говорили: «Це не для вас, це для закордону».
А воно, виявляється, не для закордону, а якраз для отакого от випадку. Якась там демократизація, «переворот» у Москві – і республіки проголошують незалежність. Москва опиняється в оточенні цими республіками, вони тиснуть на Москву, усе міняють і повертають усе назад, реставрують радянську владу. Можна ще й так розцінювати. Ну, власне, воно й у Москві недовго те протрималося – хаос при Єльцині.
Років десять тому я давав інтерв’ю газеті «Жизнь Луганска», так іще тоді сказав, що в Росії влада наведе лад, ситуація стабілізується, і вони почнуть знов усе прибирати до рук. Так воно й вийшло.
Власне, вони й не покидали нас напризволяще. Я не знаю, як це ще Прибалтика вирвалася? А інші республіки й не виходили з-під їхнього контролю – інформаційного, та й політичного… Якісь нещасні, дріб’язкові українофільські наміри (наміри тільки!) – і ті знищувалися. Де результати діяльності українофіла Ющенка? Та немає ніяких результатів.
– Яким би словом Ви окреслили нашу Незалежність?
– Юридично ми справді незалежні, бо весь світ це визнав. А фактичне наповнення цієї незалежності відсутнє: газет українських немає, книговидання задавлене, кіно знищене, телебачення неукраїнське. Лише інформаційні випуски (і то не всі) українською мовою, фільми про героїв-бандитів – російські. Герої-бандити в Чечні, герої-бандити в Афганістані, тоді на війні… Уже показують фільм не просто про військових, що були мобілізовані, а про бандитів. Багатосерійний фільм про штрафників – карних злочинців, яких узяли на фронт «кров’ю іскупать» вину. Тобто, знову ж таки бандити, але «правильні» бандити, бо захищають Росію-матушку.
– Як довго ще цій владі керувати Україною?
– Може бути, що довго. Бо ця влада не дуже-то й нова: навіть нинішній Президент кілька разів був Прем’єр-міністром! А Азаров? А інші, що сидять зараз у Кабінеті Міністрів, або в оточенні Президента? Або далі по всіх службах? Вони ж увесь час були при владі! І вихідці з Донбасу – теж. А Янукович був ще й губернатором при Кучмі…
– Як Ви ставитесь до того, що у списку найвпливовіших людей України, що його оприлюднив часопис «Кореспондент», немає жодного літератора?
– Хтозна, за якими критеріями визначали цих найвпливовіших людей. А хто в нас духовний вождь нації, як, наприклад, у радянський час був письменник Солженіцин? А от уже коли він повернувся з Америки, таким він уже не став – народ його не сприйняв. А хто у нас сьогодні такий, я не знаю. І який обсяг впливовості, я теж не знаю… Самі ж редакції роздмухують на своїх сторінках значимість якоїсь особи, як зараз кажуть, піарять її, а тоді ж самі й визначають її впливовість. А хто перше місце посів у тому списку «Кореспондента»?
– Янукович.
– Ну ясно. А хто найвпливовіша особа зараз у державі? Ясно, що Президент. Він же не номінальний, як, наприклад, у Німеччині, він – виконавча влада, всі важелі в його руках. Звичайно, він найвпливовіший – і в позитивному, і в негативному розумінні.
– А письменник-то теж повинен якось упливати на суспільство!
– Бачиться все негативне, позитивне не дуже помічається, хоча в цієї влади позитиву немає. А письменник може впливати на суспільство тільки позитивом, а в нього для цього немає можливості: на телебачення їх же не допускають, газети малотиражні, «геттівські», читають одні й ті самі люди, якийсь відсоток – як каже Табачник, «узкій слой». Їх же маргіналізуть спеціально!
А тих письменників якщо й друкують, так малими тиражами, книгорозповсюдження знищене, книжки недоступні. До Луганська, до регіонів вони, мабуть, і не доходять. А презентації якщо і є, то про них пишуть лише «Слово просвіти» та «Літературна Україна», ніхто не зацікавлює книжковими новинками.
– Ваші поезії перекладені 14 мовами…
– Якщо перекладено один вірш або кілька віршів – я не вважаю це перекладом. А книжки мої виходили і в Канаді англійською, у Бразилії португальською, у Польщі – польською. В антологіях друкують…
Наша держава нічого не робить для того, щоб українська література була відома у світі. У Литві, здається, є літні курси для перекладачів – збираються люди, які перекладають з литовської на мови країн, звідки вони приїхали. Для цього ж потрібні якісь кошти – щоб запросити, дорогу оплатити тим перекладачам, проживання… А в нас для цього нічого не робиться.
Ми готували лист до Прем’єр-міністра Тимошенко, який був опублікований в «Українському тижні», на «Літакценті», але – ніякої реакції. А зараз, мабуть, до цієї влади ніхто й не наважиться з таким листом звернутися.
– Яка Ваша місія як поета?
– Складне питання. Про месійність і місійність ніколи не задумувався… Можна сказати, що моя місія – це служіння мові. У нашій мові закладений величезний потенціал, а в газетному й телесегменті він збіднений. Моє завдання – виявити у віршах цей величезний потенціал, оприявнити його. Я називаю поезію святом мови. Вона повинна не вирішувати практичні завдання – закликати до чогось, стверджувати щось, а виявляти мовний потенціал.
– Чи можете Ви сказати, що коли пишете вірші, Вашою рукою водить якась Божа сила?
– Усе це інтуїтивно… Але я десь вичитав, що інтуїція складається із того обсягу знань, яку людина почерпнула з прочитаного, пережитого досвіду. А чистої інтуїції немає. Чому це саме мені Бог надиктував, а комусь іншому цього не диктує?
От, наприклад, я вже 15 років вивчаю українську казку і зробив таке відкриття: уже тисячі років існує казка, а ніхто не додумався, що вона двопланова – має план вираження і план змісту. Вважали, що це просто якась фантастика. Я думаю, що моє відкриття було випадковим, але на підставі моєї інтуїції, яка є результатом попередньо прочитаного і засвоєного мною. Засвоюється ж не вся інформація, а вибіркова, і якась її комбінація на інтуїтивному рівні допомогла зробити таке відкриття.
– Виходить, що інтуїція – це плід праці. Але ж є і талант! Що таке талант?
– Хтозна… Це якесь бажання писати, творити. У мене, наприклад, буває якесь непоясненне бажання писати.
– Багато хто бажає, але ж не всі вміють!
– Узагалі-то, мають усі це попробувати – а раптом у нього це закладене, а він не попробував? От у Японії, кажуть, усі з дитинства пишуть вірші. Виховують їх так, щоб і народні пісні знали. У них же й письмо ієрогліфічне, воно ж як малюнок, вони ж пензликом пишуть – тобто, недалеко вже й до малювання…
– На мою думку, в нас не цінують обдарованих, творчих людей. Ви зі мною погоджуєтесь?
– Мені здається, це ще з радянського часу тягнеться, тоді теж не цінували людей творчих саме за талант. У 30-х роках кого знищили? Найталановитіших. Найпримітивніших залишили живими. Найпримітивніших, слухняних, виконавців зробили співцями радянської дійсності, і їх усе це задовольняло – таланту не треба!
Знаєте, політики взагалі не люблять поезію. Політики люблять однозначне – як, наприклад, конституцію, закон, карний кодекс, щоб не тлумачилось воно багатозначно, а тільки однозначно. А поезія – це ж навпаки! Фундаментальна ознака поезії – саме багатозначність, а не однозначність. Тому політики й не люблять поезію.
– Вони й читати не люблять…
– Не всі ж такі, як Сталін – той хоч брався читати. Або Троцький: брався читати, ще й писав – і про Маяковського, і про інших. А тоді захотів про Пастернака написати, але так і не зміг його розкусити, і так і облишив.
А поезія, і фільм, і картина – це ж усе неоднозначне. Це ж не те, що якась військова частина на маневрах, і її намалювати – танки там, люди, застілля, танкістів пригощають… А справжній живопис, музика не сприймаються політиками. Яка їхня культура?
А от французький президент Жорж Помпіду – той уклав антологію французької поезії. Антологію! Це значить, він настільки був обізнаний у французькій поезії, що мав особисті смаки в цьому, свої критерії оцінювання поезії. А хто в нас здатен із політиків це зробити? Що, наш Президент здатен укласти антологію української поезії?! Донецький російськомовний поет Борис Бєлаш – земляк Януковича, так він, мабуть, із ним дружив, отож одного поета українського він точно знає.
– Василю Івановичу, Ви виходець із Донбасу. І народились тут, і в шахті працювали. Андрухович зарахував майже усіх мешканців Донбасу до росіян. Ви погоджуєтесь із цим? Хто Ви – росіянин, донбасянин, чи хтось іще?
– Він не міг такого сказати. Може, русифіковані? Це інша справа. Можливо, вони ментально росіяни – з цим я погоджуюсь, навіть україномовні. А те, що тут свідомість іще радянська законсервувалася – так це не тільки тут, а, мені здається, по всій Україні ментальність іще радянська. Її витискати з українців іще довго-довго доведеться. А я? Я вважаю себе українцем.
– А Ваші односельці – вони хто?
– Спочатку ми були українцями, але на це не звертали увагу: дитина закінчує в селі українськомовну семирічку, а тоді ж треба йти вчитись або в училище десь у місті, або в технікум, або в середній школі продовжувати здобувати освіту – уже російською мовою. Тобто, самі собі створювали труднощі – перехід на іншу мову, термінологія математична і так далі. І «за бажанням батьків» у 64-му році сільську школу перевели на викладання російською мовою.
А що ж зроблено за 19 років? Який День Незалежності, якщо найфундаментальніше не зроблене? Для чого тоді була та незалежність? Щоб унезалежнились їхні бандитські капітали? Щоб вони грабували Україну й не боялися ФСБ? Оце єдине, для чого вони оголосили незалежність.
– Чи хотіли б Ви, за порадою Андруховича, як українець Донбасу емігрувати кудись в Україну? Якщо так, то куди саме – на підселення до когось, чи в занедбані свиноферми?
– Емігрувати – це правильна думка. Але щоб емігрувати, треба, щоб держава виділила величезні кошти. Як-от виселяли з Чорнобильської зони, і десь біля сіл забудовували територію, щоб ті люди компактно проживали. На це ж величезні гроші виділялись!
А ще одна проблема: як визначати справжніх українців? Якщо він українець, а свідомість його зіпсована, радянська, і російська мова, то як же його – полишати тут? Це так само, як Кубань: залишили її – і все, це навіки, знищили… А так – можна було б емігрувати.
У Криму зовсім інша ситуація, ніж у Донбасі. Крим – це земля кримських татар. Їх розпорошили, тепер їх там меншість, населили туди відставників…
– А куди б Ви самі хотіли переселитися? Чи подобається Вам жити в Луганську?
– Я-то тепер на пенсії, тому в ізоляції від луганського середовища, так що мені легше. Мені зараз вистачає моїх книжок. А от моєму синові, звичайно, було б краще там, де є українські школи: на Полтавщині, Київщині, в західній Україні.
Ото ще таке поняття – західна Україна… Колись читаю, хтось зі львів’ян каже: от на східній Україні, у Вінницькій області… Господи, ну який це схід України – Вінницька область? Краще кажіть: Галичина і решта України, або Велика Україна, як раніше називали… Якісь стереотипи дурні в людей! Думають: ага, якщо якийсь населений пункт західніший від тебе – то це вже «бандери», це вже «західняки»! А взагалі-то «бандери» – це радянсько-гебістське визначення.
– Ви себе відносите до пізніх шістдесятників?
– Якщо ранній шістдесятник – Павличко, який писав про Сталіна, про партію, писав антигрекокатолицькі вірші, то хіба він взагалі шістдесятник?
– Ви зазнали репресій з боку влади?
– Репресії були, аякже! Звільнили з другого курсу Донецького університету за мої заяви про те, що всі предмети читаються російською мовою, крім української мови та літератури, і давав читати іншим роботу Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація». Звільнили мене без права вступу в будь-який вуз. Тоді я поїхав у Москву, успішно пройшов творчий конкурс у Літературний інститут, але до іспитів не допустили.
Потім відправили мене в армію, але не у звичайну армію, а в будівельні загони – це щось середнє між тюрмою та армією. На «перевиховання», тобто щоб я там працював фізично. Так що репресії були.
Після армії я пішов працювати в шахту. А потім витіснили: побачили, що в мене дуже багато часу, бо там зміна триває шість годин. Перевели на іншу дільницю, куди треба було їздити далеко – спеціально. Довелося мені перейти в радгосп, електриком, потім інші роботи…
www.radiosvoboda.org/content/article/215