capricios (capricios) wrote,
capricios
capricios

Відомий луганський журналіст - про Донбас і Закарпаття

З Яною Осадчою я познайомився в Луганську кілька років тому, де вона в той час була визнана незалежними експертами кращим журналістом області. І справді - за словом у кишеню не полізе, позицію має ясну і тверду, перед владою чи грошовими мішками голови не схиляє. Тож не дивно, що її перо має авторитет як у лівих, такі правих. Аж тут чую несподівану новину: Я на переїхала до Мукачева разом із чоловіком, теж журналістом, у котрого тут мешкала родина і залишила їм у спадок будинок. Як було не скористатися цим шансом для інтерв'ю на тему «Схід і Захід: разом нас багато».

- Отож, Яно, спочатку розкажи, як ти стала кращим журналістом Луганщини?

— Журналістом мріяла бути з дитинства. Бігала по вулиці з мікрофоном від магнітофона «Весна» і чіплялася до всіх із запитаннями. Після школи хотіла поступати лише на журфак, і вступила - на бюджетну форму навчання. Сама. Як кажуть, без грошей і зв'язків. А далі пішла працювати - з третього курсу.

І ось тут почалися прозріння: я зустріла людей, які мені на практиці пояснили, що журналістика - не в підручниках, вона- навколо. І що не треба вишукувати пафосні й красиві фрази для описування людського життя, а писати простими словами, передавати людям інформацію, пропущену через власний світогляд. І якщо ти пишеш так, як інший думає, але не може сказати, тебе будуть читати. Журналіст не є ні священиком, ні політиком, ані моралістом. Його завдання -створити ефект присутності та намалювати образ. Якщо він робить це вдало, читач сам дійде потрібних висновків. А головна зброя журналіста у війні з чиновниками - це сміх, іронія. Бо коли над мером чи губернатором починають кепкувати, його ім'я перестає бути страшним.

- Твоє журналістське кредо?

- Пригадуєш у Ільфа та Петрова: «Ваше політичне кредо?» - «Завжди! Завжди треба щось робити, якщо не хочеш, аби тебе забули, а твоє місце зайняли молоді та дурні».

Так-от, в особливе кредо журналіста я не вірю. Журналістика така сама професія, як і решта. Є двірники, які добре підмітають вулиці, а є такі, що -погано. Так і з журналістами. Тому, коли я чую словосполучен-ня «продажний журналіст», мене нудить. Люди всіх професій апріорі «продажні», інакше працювали би безкоштовно. А цього я щось не спостерігаю. (Сміється. -Авт.). Найбільше, чого я боюся, аби те, що я пишу, не було нудним.

- Для закарпатців Луганськ - це інша реальність. Як би ти її представила?

- Реальність представити неможливо, її треба відчути.
Уявіть собі велике місто з широкими вулицями, в якому багато підприємств на кшталт «Мукачівприладу», чимало з котрих не працюють. При цьому це місто - гарне, де живе багато цікавих людей, які щось створюють. Мешканці Донбасу дуже потребують впевненості у завтрашньому дні. їм потрібен лідер, який поведе їх у світле майбутнє. Тож, Луганськ -містоиконтрастів. Майже як Нью-Йорк. (Сміється. -Авт.).

- Нині при владі чимало вихідців із Донбасу. Чи мають вони спільні риси?

- Мають, напевно. Так звані «донецькі» не люблять, коли щось знаходиться не під їхнім контролем. Тому вони пресують будь-який бізнес, який їм не належить. У тому числі й луганський. До речі, Луганськ завжди знаходився під пресом донецьких. Тому в нас майже немає яскравої еліти. Тієї бандитської, зразка 90-их, котра перетворила Донецьк у місто європейського типу, що в багатьох випадках нічим не поступається Києву.

У Луганську цю еліту або перестріляли, або спресували так, що вона сидить тихо і не висовується. А що стосується донбаського характеру, то це -як «американська мрія». Донба-сівця виводить у люди «завод-ская проходная». Віктор Януко-вич - це не зразок, це символ. Колись він зривав шапки і доріс до Президента. І навіть сам не повірив, що так буває. А насправді донбаський характер -це тверде чоловіче слово, це надійність, принциповість. Це, коли твоя сила волі бере гору над обставинами. І на людей з донбаським характером вінки не падають. (Посміхається. -Авт.).

- Чи еволюціонував Донбас за роки незалежності?

- Звичайно, еволюціонував. Як і вся країна. Всі почали будувати капіталізм. І не з людським обличчям. Так звана прихвати-зація, розкрадання заводів, руїна як зовнішня, так внутрішня. Перехід був важкий. Окремі люди лише зараз починають усвідомлювати, що ми рухаємось до капіталізму. І це при тому, що в Луганську крутиться набагато більше грошей, ніж у будь-якому західноукраїнському місті.

- Що змінилося в Луганській області з приходом президента Януковича?

— Люди ще настільки вірять у Януковича, що навіть пробачають йому низькі пенсії. Вірять, що все вкрала Кілька. До Дня Перемоги в Луганську поставили пам'ятник «Жертвам ОУН-УПА». На гранітній плиті - «аж» 20 прізвищ. Комуністи розвішали по місту біл-борди з написами: «Сталин-народ-победа». Це попри те, що сталінський режим позбавив життя ЗО тисяч моїх земляків! І люди над цим не задумуються, фотографуючи дітей біля вигаданих «жертв У ПА». Поставити цей ганебний монумент намагалися ще за Ющенка. Але тоді місцева влада боялася робити це офіційно. Зараз же отримала зелене світло.

Для чого це все потрібно? Аби зімітувати діяльність, їм потрібна ідеологічна завіса, аби люди не думали, куди поділися заводи та фабрики або чому в квартирах досі перебої з водою. А щоб сперечалися про Бандеру та НАТО. Таке враження, що політики як Сходу, так і Заходу навмисно порушують теми, які роз'єднують країну.

- Яка ситуація в Донбасі з націонал-патріотичними силами? Чи зростають їхні ряди?

- А з якого дива вони мають зростати? Ющенко і Тимошенко втратили свій шанс, і вони, а не Янукович і донецькі, штовхнули Україну в прірву. У 2004-му році у Луганській обласній раді створювалась фракція «Наша Україна» - вона мала становити більшість! Що треба було зробити новій владі, яку народ вистояв на Майдані? Лише посадити за грати кількох сепаратистів. У Ющенка було все для того, аби відстояти Україну. І що він робив? Глечики збирав!
Патріотичні сили Луганщи-ни знову пішли у глибоке підпілля і знову скочуються в маргінес. Це сумно, але так є.

- Що з українською мовою та українською свідомістю?

Мами та бабусі школярів дуже переживають, що їхні діти не знатимуть ані української, ані російської мов. Це просто смішно, зважаючи на те, що англійську вчать із дитсадка. Мешканці Луганська говорять так: ми любимо українську мову, ми згодні її вивчати, але не треба нас до цього примушувати. При тому дуже багато дітей навчаються в українських класах і вільно спілкуються державною мовою. Ще раз наголошую: якби політики не спекулювали на мовному питанні, жодних проблем би не було.

- А яка позиція ЗМІ щодо цього?

— Так складалося, що найкращі журналісти Луганська завжди працювали в опозиційних, «помаранчевих» ЗМГ. І робили вони дуже яскраві та якісні видання. Але хто буде оцінювати цю якість, якщо більшість «преться» від матеріалів, викладених у совковому стилі? І все ж таки рівень свободи преси в Луганську завжди був високим. Зараз усі вичікують. Опозиційні газети не пишуть нічого поганого про владу. Всі хочуть вижити, бо з донецькими жарти погані.

- А що думає молодь?

- Як і всюди, молодь обирає моду. Якщо модно носити" георгіївські стрічки, значить, треба їх носити. А в цілому, більшість молоді політикою не переймається.

- Нині дехто каже, що краще Україні розділитися на дві частини. Що ти про це думаєш?

- Ну, починається! Давайте віддамо Росії Крим і Донбас, Угорщині - Закарпаття, а Галичину - Польщі. І де буде Україна? Якщо зупинити на вулиці пересічного мешканця Луганська і спитати його, де Україна, він скаже, що вона - тут, у Донбасі. А ще скаже, що він дуже пишається тим, що живе в Україні, а не в Росії.

Нагадаю, що під час референдуму в 1991 -му році 89 % луганчан підтримали незалежність. Просто патріотизм у Донбасі розуміють інакше. Для більшості нормальних людей - це праця на користь своєї Батьківщини. Просто нашим політикам не вистачає мудрості, аби визнати Україну від Сходу до Заходу такою, якою вона є. їм вигідно шукати розбіжності, замість, того, аби шукати спільні риси.

- Чи можливий у перспективі україномовний Донбас? Чи він завжди буде чужорідним тілом в Україні?

- Думаю, що неможливий. Але ж навіщо його сприймати
І чужорідним тілом? Якщо розібратися, то Україна зроблена з таких «шматків», бо кожен наш

І регіон є унікальним. Мені довелося об 'їздити майже всю У країну. І враження залишились різні: ми велика, багата, самодостатня країна, ми маємо все, що треба для нормального розвитку. Крім розуму в головах керманичів. Я хочу підкреслити, що всі діяльні • українські націоналісти, які живуть у Донбасі, розмовляють російською. Але це не означає, що вони вішають вдома портрети собаки Путіна.

Як там «Тартак» співав: «Мова калинова, пісня солов'їна, ще трохи побалакаємо - зникне Україна». Помилки національних сил полягають і в тому, що вони дуже сильно захоплюються гуманітарними питаннями, забуваючи про те, що стогін і зневір'я ще ніколи і нікому не допомагали

- Тобі довелося пожити і в Житомирі. Які Там настрої?

- Апатичні. Пам'ятники Леніну досі стоять. Пам'ятаю, що жила на вулиці Більшовицькій. Рухівці довго намагалися її перейменувати, але нічого не вийшло. Те ж саме і з вулицею Ко-товського, яку місцеві комуністи відстояли. Житомирщина вважається краєм партизанської слави, тому влада навіть за Ющенка боялася чіпати минуле. А зараз тим паче. Хоча Житомирщина, незважаючи на «гнучку» позицію земляка Литвина, все ж таки підтримала Юлію Тимошенко на виборах.

Україну не можна тупо ділити по Дніпру. Кожен регіон є унікальним, зі своїми протиріччями та колоритом. А то як показав Медведчук в ефірі телебачення у 2004-му році розділену карту України, так ми і почали жити за цим поділом.

- Що тебе найбільше вразило на Закарпатті?

- По-перше, казкова природа. По-друге, рівень розвитку міст. Я маю на увазі Ужгород та Мукачево. Відчувається близькість європейських кордонів. Ну, а по-третє, велика толерантність людей, у тому числі в мовних та релігійних питаннях.

- Чим Закарпаття відрізняється від Донбасу?

- На це питання можна відповідати дуже довго. Тут треба починати з історичних нюансів: Донбас завжди населяли ті, хто хотів свободи. Сюди втікали селяни, які не бажали працювати на пана, а також в'язні, які ховалися від покарання. Але сюди їхали не насолоджуватися цією свободою, а її заробляти. Будували заводи за наказом російської імператриці. Так само було і за радянських часів - на Луганщині зводили цілі міста, аби розселити шахтарів, котрі добували вугілля. У Закарпаття, як відомо, інша історія. Тут збереглося набагато більше традицій, які тягнуться з діда-прадіда. Сюди радянська влада прийшла значно пізніше. Усе це відбилося на свідомості людей.

- Як тобі рівень закарпатських ЗМІ, порівняно з луганськими та житомирськими?

- На Житомирщині дуже слабенький рівень журналістики. Це пояснюється просто: цінні кадри тікають у Київ. Навіть раніше, ніж свою цінність збагнуть. На Луганщині та на Закарпатті - інша справа. До Києва і нам, і вам - далеченько, тому багато талантів залишається вдома. Чимало видань Закарпаття зроблені професійно. Політична спрямованість, правда, неширока. А ще в закарпатських ЗМІ мене вразила кількість публікацій на культурну тематику. Це свідчить про те, що є ціла верства населення, яка читає такі матеріали.

Олександр ГАВРОШ, Ужгород

osadcha.livejournal.com/139509.html#cutid1

Tags: Интервью
Subscribe

  • Post a new comment

    Error

    default userpic

    Your reply will be screened

    Your IP address will be recorded 

    When you submit the form an invisible reCAPTCHA check will be performed.
    You must follow the Privacy Policy and Google Terms of use.
  • 0 comments