capricios (capricios) wrote,
capricios
capricios

Маруся Чурай (частина друга)

СИМВОЛ ВІЧНОСТІ НАРОДУ

Під час виступу на варшавському сеймі київський католицький єпископ Соколовський, згадуючи страчених, висловив побоювання, щоб «з тих голів, які тепер бачимо на палях... знову свавілля не піднялося». Проте свавілля піднялося через 10 років і, як не дивно, під проводом чигиринського сотника Богдана Хмельницького, того самого, який в грудні 1637 р. власноручно підписав акт про видачу провідників повстання і козацьку капітуляцію.

Події 1638 року, коли Павлюк і Гордій Чурай були страчені у Варшаві, а Богдан Хмельницький і Федір Вешняк за розпорядженням польської влади стали сотниками Чигиринського полку, засвідчують, що тема зради була актуальною для України не тільки в особистому, а й в соціальному плані. Пізніше Микола Бажан напише про славетного гетьмана:

Було всього: і зрад, і згод,

І перша слава Жовтих Вод,

І сяйво Золотих воріт,

Всього було за плином літ.

Для Марусі Чурай і Богдан Хмельницький, і Федір Вешняк були зрадниками її батька, а зрада її любого Гриця, що одружився з дочкою Вешняка, була продовженням тієї давньої зради.

На початку 1652 року політичне становище Богдана Хмельницького похитнулося. Після поразки під Берестечком, після укладення з поляками катастрофічної Білоцерківської угоди, після страти ним видатних козацьких полководців Лук’яна Мозирі, Матвія Гладкого, Івана Хмелецького проти гетьманування Хмельницького виступила як частина козацтва, так і селяни. Настало загальне обурення «проти Хмельницького, як деспота і зрадника, лядського прислужника». Тема зради знову стала актуальною. Саме в цей час (скоріше за все, в травні 1652 р.) і відбулась Марусина помста. Полтавський полк під проводом Мартина Пушкаря виступив у похід вже без Гриця Бобренка.

У червні ситуація в Україні різко змінюється. Після блискучої перемоги козацьких військ під Батогом, після вигнання польської шляхти з лівобережжя України влада Богдана Хмельницького і його авторитет знову стають загальновизнаними. І тоді, як не дивно, з’являється унікальний (для нашої теми) документ, підписаний гетьманом 27 вересня 1652 р. — «Універсал до всіх музик Задніпров’я». В цьому Універсалі вперше документально засвідчено ставлення Богдана Хмельницького до музики як до невід’ємної частини державної політики.

Відомо, що в козацькому війську музика відігравала об’єднуючу і агітаційну роль, українська дума і українська пісня сприяли самоідентифікації народу. Документи свідчать про використання Богданом Хмельницьким музикантів-кобзарів як для пропаганди ідей козацької революції, так і для роз’яснення серед населення своєї часто дуже складної та неоднозначної політики. Це знаходить підтвердження в текстах багатьох дум та історичних пісень, що дійшли до нашого часу.

Тому «Універсал», в якому йдеться про об’єднання всіх музик Задніпров’я в один цех під проводом цимбаліста Грицька Ілляшенка — Макущенка і наказується підкорятись йому як самому гетьману, сприймається, з одного боку, як бажання посилити вплив гетьманської влади на музик, а з іншого — протистояти опозиційним настроям («А бодай того Хмеля перша куля не минула...»), що існували в середовищі частини українських кобзарів і музикантів.

Для теми нашої розвідки надзвичайно цікава постать згаданого в універсалі музичного цехмістра Грицька Ілляшенка не тому, що він був довіреною особою гетьмана, а через його (на мою думку) особливу роль в розповсюдженні пісень Марусі Чурай.

Судячи з реєстру Полтавського полку за 1649 р., ім’я цимбаліста Ілляшенка було в Полтаві достатньо відомим. Про це свідчить запис в переліку козаків осавульської сотні: «Ілляш цимбалістого брат». Підтвердженням того, що мова йде саме про родича цимбаліста Ілляшенка, є прізвище записаного поряд козака Манка Ілляшенка. Вірогідно, що Ілляш був братом Грицька Ілляшенка, а Манко Ілляшенко — це родич, а, можливо, навіть син Ілляша. Тому можна зробити попередній висновок про те, що вже у 1649 році Грицько Ілляшенко був знаним полтавським музикантом, а можливо, і цехмістром полтавського музичного цеху.

У козацькому реєстрі Полтавського полку зустрічаються прізвища, пов’язані або з музичною професією, або з уподобанням козака до гри на музичному інструменті чи до співу. Це Яцко Дудка, Кондрат Дудка, Федорець Дудка, Процик Дудка; Фесько Скрипка, Іван Скрипка, Лукаш Скрипка; Ян Сурмач, Лесик Сурмаченко; Іван Бубонистий, Гаврило Співаченко та Кирик Соловей. В Полтавському полку було і кому грати, і кому співати. А якщо до цього переліку додати таку постать, як професійний музика цимбаліст Грицько Ілляшенко, то Полтавський полк можна вважати наймузичнішим в козацькій армії. Тому пісні, які створювалися Марусею Чурай, підхоплювалися в першу чергу козаками Полтавського полку, а під час воєнних походів вони розповсюджувались по всій Україні. Власне, вже за життя її ім’я стає загальновідомим (тим більше, що всі знали про трагічну долю її героїчного батька), а подальша історія її життя в народній пам’яті поступово набувала легендарних рис. Чому ж тоді легенда про Марусю Чурай була літературно зафіксована лише в XIX ст., чому саме російський письменник князь Олександр Шаховской вперше опублікував твір про Марусю, порівнявши її з геніальною давньогрецькою поетесою Сафо? Чому?

Часткову відповідь на ці питання дав у свій час Микола Васильович Гоголь. У 1833 році в статті «О малороссийских песнях» він зазначив: «Только в последние годы, в зти времена стремления к самобытности и собственной народной поэзии, обратили на себя внимание малороссийские песни, бывшие до того скрытыми от образованного общества и державшиеся в одном народе».

Саме українська інтелектуальна еліта першої третини XIX ст., яку М. Гоголь називає «образованным обществом», і дала поштовх тому «тяжінню до самобутності», що згодом трансформувалось в національну ідею. Серед цієї еліти були видатні вчені, поети, композитори, художники, педагоги, військові та державні діячі: Іван Котляревський, Григорій Квітка-Основ’яненко, Микола Гнєдич, Іван Мартос, Павло Білецький-Носенко, Олександр Лизогуб, Євген Гребінка, Петро Гулак-Артемовський, Іван Сошенко, Михайло Максимович, Андрій Стороженко, Осип Бодянський, Левко Боровиковський, Іван Розковшенко, Амвросій Метлинський, Микола Маркевич, Орест Євецький, Опанас Шпигоцький та, врешті, й сам Микола Гоголь.

Незважаючи на різні професії, різні політичні уподобання, різні погляди щодо майбутнього України, всіх їх об’єднувала любов до української історії, українського слова, української пісні.

Величезна роль нашої інтелектуальної еліти і в ознайомленні російського суспільства, російської інтелігенції з українською культурою. Українська тема в російській літературі цього періоду знайшла своє найбільш яскраве вiдображення в творах Костянтина Рилєєва та Олександра Пушкіна. Такі поезії, як «Полтава», «Войнаровський», «Сповідь Наливайка», пролог до драми «Богдан Хмельницький» стали знаковими явищами в російській літературі. Зберігся лист К. Рилєєва до Миколи Маркевича (який був консультантом К. Рилєєва з історії України) зі словами подяки і визнання свого творчого боргу перед Україною.

Щодо української тематики в творчості Олександра Шаховського, то вона мала специфічні передумови. Відомо, що князі Шаховські виводили свій родовід від легендарного Рюрика. В ХVII ст. представники цього роду (у 1603—1605 та у 1687— 1688 рр.) служили чернігівськими воєводами. В ХVIII ст. після смерті гетьмана Данила Апостола сенатора Олексія Шаховського (1690—1737 було призначено «правителем Малороссии». Слід також зазначити, що рід Шаховських було внесено до п’ятої частини дворянської родословної книги Харківської губернії.

Сам Олександр Шаховський увійшов в історію російської літератури як автор понад 100 п’єс (в основному на сюжети з російської історії), засновник жанру водевілю, талановитий театральний педагог. Першим твором О. Шаховського, пов’язаним з українською тематикою, стала опера-водевіль «Казак-стихотворец» (поставлена у 1812 р. з музикою італійського композитора К. Кавоса), присвячена долі козака Семена Климовського, автора знаменитої пісні «Їхав козак за Дунай». Незважаючи на незграбну антиісторичну фабулу і перекручену українську мову, опера мала значний успіх завдяки використанню композитором мелодій українських пісень. Саме в цій опері і прозвучала вперше на театральній сцені мелодія пісні «Ой не ходи, Грицю».

Як на мене, контакт О.Шаховського з українською піснею почався ще під час його навчання в Шляхетському пансіоні при Московському університеті, де, крім росіян, виховувалась значна кількість вихідців з України. Але ще більшій зацікавленості О.Шаховського українською історією і піснею сприяла його довголітня співпраця з потомком Богдана Хмельницького видатним драматургом і дипломатом Миколою Хмельницьким (1791—1845). Ні життя, ні творчість М.Хмельницького в українській історіографії не досліджувались, хоча в його творчому доробку понад 20 п’єс (в тому числі драма «Зіновій-Богдан Хмельницький»), частина з яких написана в співавторстві з О.Шаховським. На мою думку, саме від Миколи Хмельницького О.Шаховськой міг дізнатися про долю Марусі Чурай, про її пісні, про історію українського козацтва. Тому повість «Маруся, малороссийская Сафо» була не витвором фантазії письменника, а романтизованим записом реальної історії, яка передавалась з покоління в покоління в українському суспільстві.

Подальша доля цього сюжету знайшла своє втілення вже в українській літературі від Олександра Шкляревського і до наших днів. Але вічна тема пошуку імен творів українських пісень залишається і на сьогодні актуальною. Як сказала Леся Українка:

Були й за гетьманів співці;

З них деякі вічнії співи зложили,

А як їх наймення? і де їх могили,

Щоб скласти хоч пізні вінці!

Тому коло Марусі Чурай, коло збирачів кожної правдивої краплини її життя, коло прихильників її генія збільшується, ім’я Марусі стає символом вічності українського народу, вічності нашої землі.

І летять в нашу душу її пісні «Віють вітри», «Засвіт встали козаченьки», «Котилися вози з гори», «Болить моя головонька», «Хилилися густі лози»...

І босонога, чорнява дівчина, як і сотні років тому, тривожить наше серце своєю долею:

Та вже ж мені не ходити,

Куди я ходила;

Та вже ж мені не любити,

Кого я любила.

Та вже ж мені не ходити

Ранком попід замком;

Та вже ж мені не стояти

Із моїм коханком.

Та вже ж мені не ходити

В ліски по орішки,

Та вже ж мені минулися

Дівоцькії смішки...

Давно минулося... Тільки слава сонцем засіяла! http://otherreferats.allbest.ru/literature/00000002368.html

Tags: Люди
Subscribe

  • Post a new comment

    Error

    default userpic

    Your reply will be screened

    Your IP address will be recorded 

    When you submit the form an invisible reCAPTCHA check will be performed.
    You must follow the Privacy Policy and Google Terms of use.
  • 0 comments