capricios (capricios) wrote,
capricios
capricios

Марія Приймаченко

«Гуашева» поетка Приймаченко загострено відчувала ритм малюнка й тіло слова. Барвисті характери — істот, рослин — посилювала написами. «Молодий ведмідь по лісу ходить», «Ворон дві баби мав — обох обнімав», «Цей звір позіхає і дружби ні з ким не має», «Собачка Ада не боїться гада»…

Народилася Марія Овксентіївна 1908 року в селі Болотня на Київщині в родині творчо обдарованих людей. Бабуся фарбувала і розписувала писанки. Батько бондарював, займався теслярством і різьбленням по дереву. Мати була визнаною майстринею вишивання. Від неї і перейняла художниця вміння створювати той чарівний, характерний для українських майстринь орнамент.

У дитинстві Марія перехворіла страшною недугою – поліомієлітом. Це зробило її не по-дитячому серйозною й спостережливою, загострило слух і зір. Через хворобу, не маючи можливості працювати в полі, проте вона весь час прагнула бути в оточенні людей, приносити їм радість. Свою енергію і працелюбність вкладала в малювання.

«Починалося все це так, – згадувала художниця. – Якось біля хати, над річкою на заквітчаному лузі пасла я гусей. На піску малювала різні квіти, побачені мною. А потім помітила синюватий глей. Набрала його в пелену і розмалювала нашу хату...». Всі сусіди, які проходили повз, милувалися красою, зробленою руками дівчинки. Хвалили, просили прикрасити і їхні хати. Так розпочався її творчий шлях.

Розпочалася війна і Марії Приймаченко повернулася до рідного села. Тут вона пережила найстрашніші роки свого життя. Війна забрала в неї чоловіка, який так і не встиг побачити сина Федора. Однак важкі умови життя і злидні не зломили її творчий дух.

У 1960 році художниця починає працювати над новим циклом – «Людям на радість», до якого увійшли роботи «Сонях», «Синій вазон з квітами», «Голуб на калині», «Пава у квітах», «Лев». За цей цикл Марії Приймаченко присвоєно звання лауреата Державної премії України ім. Т. Шевченка.

Як зізнавалася Марія Приймаченко, у неї не було «професійних хитрощів». Вона малювала на звичайному ватмані пензлями фабричного виготовлення, використовувала гуаш та акварель. Перевагу віддавала гуаші, бо саме ця фарба дає соковитий, декоративно виразний образ з чітким силуетом. Художниця спочатку вела лінію олівцем, якось недбало, «по-дитячому» окреслювала контури зображення, а вже потім упевнено, вправно клала колір.

Пані Марія, яка писала картини майже до 90 років, знала ціну своїм відкриттям і скромно зашифровувала її в тих-таки текстівках: «Мільярд літ прогуло, а таких мавп не було». Траплялося, напише геть те саме, але лінійніше: «Фантастичний звір» (утім, хто б сумнівався, що фантастичний?..) Для деяких персонажів винаходила неологізми — чи то назви, чи то імена: сучасний комп’ютер відмовляється їх ідентифікувати.

…«Боротьба добра зі злом» — цей ярлик критики часто клеїли до творчості народної художниці. Однак пошук цього протистояння свідчить швидше про дилетантський підхід до мистецтва знаменитої полісянки, та й мистецтва загалом.

Її системі образів ближче шекспірівське: «Зло є добро, добро є зло». Тобто жодного абсолютно світлого та абсолютно темного. Належність української мисткині до свого часу (1909 — 1997) та своєї географічної широти (село Болотня на Київщині) так само дуже відносні.

Те, з чим вона прийшла у ХХ століття, дає право припустити: це не перше її життя. Дивно натрапляти в наукових опусах про Марію Овксентіївну на твердження, що джерела її творчості — виключно в багатовіковій культурі українського народу. Воно так, але не зовсім.

Із тим самим успіхом нашими пращурами можна було б вважати, приміром, давніх південноамериканців. Коли вітчизняні мистецтвознавці в образному ряду баби Марії раптом наражалися на мавп та крокодилів, зніяковіло ставили три крапки. У кращому разі приписували цю екзотику поліським снам. Хоча в цьому немає великої помилки, адже сни відлуння минулих її життів.

* * *

…Із однієї книжки вилучаю характеристику ацтекських ювелірів зі старовинного рукопису: «Вони можуть відлити птаха з рухливим язиком, головою та крилами або мавпу з рухливою головою, язиком, ногами та руками, а в руку вкласти іграшку, й мавпа танцюватиме з нею». На поверхні — спорідненість із міфологією нашої художниці, котра була прив’язана до рідної Болотні й не відала чужих земель.

На якому такому українському полі народився «Гороховий звір» із беззахисними очима та кінцівками-плоскогубцями? В якій хаті ховалася миша для увінчаного короною «Котячого царя» з курячими кігтями й рожевими кульчиками? Де в наших просторах та річка, в якій полює жовте чудовисько на ім’я Ушатка («Ушатка ізловила рака»)? Хто ще бачив таку «Наїзницю»: щось між жабою та жуком із нагайкою? Або «Осінь» — також із нагайкою й на коні, або зубасту чайку-павича?

Такі самі зуби роздивляюся на фотознімках посуду майя, статуеток та піктографічного рукопису знову-таки ацтеків. А крокодили, мавпи та птахи — аж надто подібні до приймаченківських — вважалися, між іншим, базовими персонажами давньопанамської культури кокле. Відповідно, чому було не супроводити першу хвилю української еміграції до Південної Америки слоганом: «Уперед, до свого коріння!»?

Хто не бажає вдаватися до цих божевільних припущень, нехай радіє: Марія Приймаченко — наша, рідна. Але… Мігрантка поза часом і простором, котра належить нам і світові. А коли митець належить світові, гордість за нього виростає стократ.

Найпевніше, Марія Овксентіївна не бачила творінь, що прийшли з давніх заокеанських цивілізацій. Так само, як не бачила стрічок Хічкока, в яких є схожий образ: олюднені квіти. Марія Приймаченко створювала свій український трилер, не здогадуючись про це.

Як і Босха, її цікавили брязкальця макових голівок — переспілі душі пурпурових квітів.

На її вік припали життя Йонеско й Хармса. Імовірно, також її братів по крові. Хоча абсурдистів чи оберіутів самодостатня художниця, гадаю, не читала.

* * *

…Цікаво, але дехто досі вірить у легенду, згідно з якою пані Марія — бабця, що під завісу життя прозріла й занурилася у фарби (певне, плутають з іншими нашими талановитими старими). Марія Приймаченко малювала з дитинства, відтоді, коли поліомієліт визначив її мистецьку долю.

Марії Приймаченко пофортунило більше за Пікассо: їй не треба було все життя вчитися малювати, як дитина. Від першого до останнього свого дня в мистецтві вона залишалася для самої себе вчителем із дитячим світосприйняттям.

Світлим і жорстким водночас. В її фантасмагоріях задосить суму, навіть трагізму. А тема біди була однією з наскрізних у творчості. Художниця чимало малювала війну, й за багато десятиліть після Другої світової. На картині «Будь проклята війна! Замість квіток ростуть бомби» — чудовисько з отруйним жалом і зеленими бомбочками, подібними до плодів інжиру. Тужила Марія Овксентіївна (все життя за загиблим на фронті чоловіком) також по-своєму… У тому самому ряду — чорнобильське лихо: Болотня — майже «зона». Художниця сприймала протиприродні катаклізми як втручання у власний світоустрій. Тобто як це так: бомби замість квітів?

* * *

…Її геніальність (як і належить геніальності) не скотилася з роками до прагматичного ремісництва. Художниця постійно себе переростала. Перший етап, 1930-ті, коли молоду Марію, цей дивом помічений скарб, витягли до Києва на навчання (до експериментальних майстерень при Музеї українського мистецтва, 1936), завершився міжнародною відзнакою. На виставці в Парижі 1937-го, де роботи Марії Приймаченко шокували мистецький люд, поліська чаклунка отримала Золоту медаль. (Потім у неї з’явиться ще чимало різних свідчень народного визнання.)

Другий етап віддалений у часі: це аж 1960-ті — початок 1970-х. Період, назвімо його побутово-сюжетним, для художниці швидше підготовчий до вибухового «завтра». Цими роками Марія Овксентіївна навіть малювала людей. Узагалі, люди нечасто удостоювалися уваги її пензля. Усе, що вона мала сказати про них світові, передавала опосередковано, через своїх неперевершених екзотів. Людські ж образи інколи слугували замінниками чогось неодухотвореного. 1969-го Марія Приймаченко написала картину «Літа мої молодії, прийдіть до мене у гості»: літня жінка з ґанку дивиться на ланцюжок крихітних дуже схожих на неї дівчат, котрі не можуть перестрибнути з містка на берег. Це, у спідничках та віночках, далекі роки, що ніколи не вернуться.

Етап третій у творчості вже старенької, немічної художниці — правдивий бум, і для неї, і для всесвіту. Йому на подив та радість Марія Приймаченко розродилася новими героями, насиченими кольорами. Усе це зріло в ній не один рік, а знаходило вихід аж доти, доки могла тримати в руці пензлик.

На цьому часовому відрізку художниця стала ще більш орнаментальною, декоративною. Її інерційно хвалили за загострене почуття ритму та композиції. А пані Марія, наближаючись до краю свого чергового життя, ніби знову посилала в ефір сигнали давнім південноамериканським митцям. Як свого часу, коли намалювала пейзаж «Калиновий гай» із білими вітрильниками, котрі тягнуться зграєю. Можливо, за далекий океан.


Ольга Клейменова


http://freereporter.com.ua/modules.php?name=News&file=article&sid=631

Tags: культура
Subscribe
  • Post a new comment

    Error

    default userpic

    Your reply will be screened

    Your IP address will be recorded 

    When you submit the form an invisible reCAPTCHA check will be performed.
    You must follow the Privacy Policy and Google Terms of use.
  • 0 comments