capricios (capricios) wrote,
capricios
capricios

О Святогорском монастыре периода большевистской оккупации

Из книги О. Форостюка «Правове регулювання державно-церковних відносин на Донбасі у 1917-1941 роках», «Світлиця»: Луганск, 2000г.:

«Виходячи з марксистського положення про церкву як про надбудову, породжену певним матеріальним базисом, власті думали розправитися з нею шляхом підриву її економічної основи. Уже другий закон радянської влади, декрет про землю, ухвалений 11 з'їздом Рад 26 жовтня (8 листопада) завдав удару по РПЦ. На підставі цього документа в Донецькому басейні розпочалася націоналізація монастирських і церковних угідь. Уже в жовтні Галицинівський волосний комітет конфіскував 33 десятини церковної землі, мотивуючи це тим, що вона священнослужителями не обробляється й не є для них єдиним джерелом існування (Історія міст і сіл Української РСР. Донецька область. - К.: Головна редакція УРЕ, 1970. - С. 30.) Згідно з Положенням про земельні комітети, опублікованим 5(18) грудня 1917 року, церковні й монастирські землі, лісові, водні та промислові угіддя були націоналізовані й передані в розпорядження земельних комітетів.

Справжньому спустошенню було піддано Святогірську Успенську пустинь. У монастирській економії під Слов'янськом волосний земельний комітет відібрав, окрім землі, хліб, худобу й реманент на суму 44923 карбованці, а ченців, котрі відбували там послух, вигнав з обителі. 5 січня 1918 року Великокамишанський волосний виконком наказав реквізувати всю скотину та 1400 пудів пшениці, зібраної монахами скиту Неопальної Купини, що знаходився поблизу х. Гаражівки. Усього скит зазнав збитків на суму 107185 карбованців. Сільський комітет с. Маяків конфіскував будівлі, весь живий і мертвий реманент, який належав скиту Знамення Божої Матері, й видворив звідти монахів. За розпорядженням Богородичанського волвиконкому були експропрійовані колісна майстерня, столярня, бондарня, водяний млин тощо. Пустинь також утратила лісові угіддя.

Пограбування не припинялися. На зміну місцевим органам влади прийшли різного роду мародери: Особливо дошкуляли монастирю загони Червоної гвардії. Уночі проти 18 (28) лютого озброєні вояки з міліціонером удерлися до обителі й, погрожуючи револьвером, наказали монахам сплатити контрибуцію в розмірі 15 тисяч карбованців і принести їм церковного вина. Але келійник настоятеля непомітно у темряві випроводив їх за мури монастиря. Опинившись за зачиненими дверима, червоноармійцІ стали вибивати їх прикладами гвинтівок, лаючи ченців брутальними словами й погрожуючи всіх розстріляти. Монахи вдарили у великий дзвін на сполох. Розлючені вояки спрямували постріли на дзвіницю. Так тривало до сьомої ранку. Місцеві жителі, котрі зібралися на голос дзвону, не могли підступитися до обителі, бо виставлений караул нікого не підпускав. І все ж таки червоногвардійці були змушені відступити та на захоплених монастирських підводах податися на станцію.

26 березня (8 квітня) у монастирі з'явилося 16 кавалеристів Червоної армії, які влаштували в печерах обшук, заявивши, що там нібито схована зброя. Своїми діями більшовики шокували чернечу братію: вони входили до вівтарів печерних храмів у шапках, глумилися над священними речами й престолами, а один із них ударив батогом ікону. Після цього нападники наказали настоятелю архімандриту Трифону (Скрипченку) під загрозою розстрілу принести їм вина. Напившись, вояки відібрали у монахів кілька коней і переправилися через Дінець, На іншому березі вони вишикувались у шеренгу й зробили по обителі кілька залпів.

Розпалювання більшовиками класової ворожнечі до своїх опонентів дуже швидко призвело до братовбивчої різанини. Від рук борців за світле майбутнє, осліплених ненавистю до ворогів революції, полягло багато священнослужителів, ченців і мирян. 1 квітня 1918 року на Донбасі пролилася кров першої жертви – монаха Святогірської пустині Іпатія. Згодом мартиролог поповнився новими іменами християнських мучеників. Від куль бандитів загинули ченці Онуфрій та Ізраїль. Під час хресного ходу з іконою Святогірської Божої Матері в с. Байрачках Куп'янського повіту були замордовані ієромонахи Модест, Іринарх та ієродиякон Федот. 23 травня 1919 року на монастир напав кавалерійський загін. Червоноармійці зґвалтували жінок, що працювали неподалік від обителі, й зарубали шаблями монаха Тимолая, котрий повертався з польових робіт. Озвірілі вояки також упіймали послушника Мойсея (Неклесу), який не встиг сховатися від них, відрубали йому пальці, а потім закатували на смерть.

Церква болісно сприйняла жахливі гоніння на православну віру. Патріарх Тихон піддав анафемі всіх богоборців та закликав їх припинити криваві розправи. «Адже, - звертався до них першосвятитель, - те, що чините ви, не тільки жорстока справа, це – дійсно справа сатанинська, за яку підлягаєте ви вогню геєнському в житті майбутньому – загробному, й страшенному прокляттю потомства в житті теперішньому – земному» (Первое послание Патриарха Тихона верующим русской Православной Церкви от 19 января 1918 г. // Русская Православная Церковь и коммунистическое государство. 1917-1941. Документы и фотоматериалы. - М.: Издательство Библейско-Богословского Института св. апостола Андрея. 1996. - С. 24.). У 1918 році Помісний собор РПЦ, занепокоєний повсюдними арештами, розстрілами, висилкою та еміграцією православних Ієрархів, постановив збільшити кількість кафедр і відкрити в кожній єпархії вікаріати. Тоді ж був прийнятий новий порядок виборів єпископів, у яких брали участь як архіереї округу, так і клір з мирянами єпархії (Цыпин В.. прот. История Русской Церкви. 1917-1997 // История Русской Церкви. В 9 Т. - М., 1997.-Т. 9.-С. 42, 66.). На той час уже існував Старобільський вікаріат Харківської єпархії. З 10 жовтня 1917 року до дня своєї смерті 29 вересня 1918 року на кафедрі перебував Неофіт (Слєдніков). 6 грудня собор єпископів на своєму засіданні благословив бути першим вікарієм Харківської єпархії Феодора (Лебедєва), колишнього єпископа Прилуцького (Центральний державний архів вищих органів влади та управління України (далі-ЦДАВОВУ). - Ф. 1072. Оп. І.Спр. 21. Арк. 6. 14-15.). 1921 року було звершене наречення в єпископа Старобільського Павла (Кратирова), якого через рік обновленці відправили на покій. У 1924-1925 роках вікаріатом керував Димитрій (Галицький) (Цыпин В., прот. История Русской Церкви. 1917-1997 // История Русской Церкви. В 9т. М, 1997.-Т. 9. -С. 735.). 1919 року на території Донецької губернії був утворений Маріупольський вікаріат Катеринославської єпархії. Вікарієм був поставлений єпископ Андрій (Одинцов). Восени 1921 року постав ще один вікаріат з центром у Бахмуті. Єпископом новоутвореної духовної області став Йоаникій (Соколовський), обраний на кафедру з'їздом духівництва і мирян Бахмутського та Луганського повітів (ЦДАВОВУ. - Ф. 5. Оп. 2. Спр. 951. Арк. 374.). Щодо інших архієреїв, які так чи інакше були пов'язані з шахтарським краєм, слід згадати архієпископа Олексія (Дородніцина), уродженця с. Успенки, прихильника автокефалії Української православної церкви. Під час більшовицького наступу на Київ владика, котрий тоді перебував на покої в столиці, приїздив до Луганська, де мешкала його сестра (Власовський Іван. Нарис історії Української Православної Церкви. В 4 т. -1 Нью-Йорк - Бавнд Брук, 1961. - Т. 4. - Ч, 1. - С. 31.).»

Tags: История
Subscribe

  • уже не заговор?

    Но подгонять новые феномены мировой истории под эпизоды прошлого — не лучший способ что-то объяснить. История всегда готова предложить нам совсем…

  • (no subject)

    рецепт успеха на все времена, на службе. классика. Не рассуждать, когда не приказывают, смеяться, когда начальство вздумает сострить, думать и…

  • Мультик Быль небылица

  • Post a new comment

    Error

    default userpic

    Your reply will be screened

    Your IP address will be recorded 

    When you submit the form an invisible reCAPTCHA check will be performed.
    You must follow the Privacy Policy and Google Terms of use.
  • 0 comments