capricios (capricios) wrote,
capricios
capricios

К вопросу о голодоморе в Северодонецке

В ответ на комментарий: dymov :"все, конечно понять могу...
но то что в Северодонецке голодомора не было, это точно!"
(http://capricios.livejournal.com/96814.html)

Фрагмент книги сєверодонецького краєзнавця С. Каленюка

“Давня історія Сєверодонецька”

Донбас був краще захищений від голоду, ніж інші регіони України та Північний Кавказ. Проте села Донбасу були спустошені, особливо північ нинішньої Луганщини. Не стали виключенням і села Сиротине та Боровське. В архівах збереглися акти про смерть людей у цих селах. До 1931 року щорічно виписувалося в середньому 40 таких актів. У 1932 році їх було 117, у 1933 – 406. Смертність у найжахливіший 1933 рік зросла вдесятеро.

Про кількість жертв голодомору в Новосиротиному нічого не відомо. Але відомо, що за 10 років село виросло більш ніж удесятеро. На військовій карті 1939 року позначено, що у селі вже було 208 дворів. Основних причин стрімкого зростання населення села було дві. І одною з них, хоч це виглядає парадоксально, був Голодомор.

Люди, які бачили, що в селі їх чекає погибель, кинулися в міста, вважаючи, що на шахтах і заводах вижити легше. Однак у 1931 році було прийнято постанову “Про відхідництво”, за якою підприємства повинні були набирати на роботу лише через оргнабори, а наприкінці 1932 року було введено ще й паспортну систему, яка фактично унеможливила стихійне прибуття у нове місце.

З настанням голоду, незважаючи ні на що, люди їхали на шахти Донбасу. В Лисичанську шахтарям видавали на пайок 1,7 кг хліба та ще по 400 грамів на кожного непрацюючого члена сім’ї. Багато селян з північних районів нинішньої Луганщини й інших регіонів приїздили на Лисичанський вокзал, намагаючись усякими правдами і неправдами влаштуватися на шахту. Далеко не всім це вдавалося, у багатьох і сил не вистачало, щоб здолати крутий правий берег Дінця. А на лівому березі, був колгосп, куди із задоволенням брали бажаючих, адже колективізація заохочувалася. Таким чином ті, хто рятуючись від голоду і від своїх колгоспів, втікав з рідних місць, опинялися в колгоспі імені Сталіна.

Чимало було таких вокзалів, подібних лисичанському, куди приїздили, втікаючи від голоду, селяни з Вінничини, Полтавщини, Київщини... У книзі японського дослідника Гіроакі Куромії “Свобода і терор у Донбасі” наведено фрагмент спогадів одного із свідків тих трагічних подій. У ньому мова йде про вокзал у Харцизьку. Але так було і в Лисичанську.

“Я щодня проходив повз станцію, ідучи на роботу, і бачив цих одягнених в лахміття, брудних, пухлих від голоду людей з усім пожитком, запханим у мішки. Вони підходили до мене і просили хліба чи чогось поїсти. Міліціонер весь час відганяв їх від станції, але вони завжди повертались. Дехто вішався на деревах чи в сараях залізничників, які жили в місті.

Навесні приплив голодних збільшився. Вже в березні вони, чорні, як привиди, блукали не лише по станції, а й по всьому Харцизьку. Приміщення вокзалу і платформа не могли їх усіх вмістити. Вся підлога була покрита ними, а ті, хто не міг вміститися, спали, лежали й помирали на вулицях під огорожами парків. Щоранку о сьомій я помічав купу брудних, цілком уже мертвих тіл, тоді як поряд їхні родичі сиділи абсолютно байдужі до того, що діється навколо. Міліція розганяла місцевих робітників, щоб вони не бачили тіл і не говорили з голодними, а іноді збирала трупи і кудись вивозила їх. Щодня з вагонів, які прибували на станцію, теж виносили трупи померлих.”

А про приїзджаючих голодуючих на Лисичанський вокзал написано в книзі С. Чернова “Мой тернистый путь”. Автор належав до перших будівничих Сєверодонецька і був серед перших будівельників області, яким ще у 1956 році присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці. В липні 1934 року він у пошуках житла опинився в селі Новосиротине, де у той час знаходився штаб будівництва Лисичанського азотно-тукового заводу.

У своїй книзі він наводить розповідь свого напарника Івана Воронова із с. Воронове про страшний голод 1932-34 років. Варто навести фрагмент:

По его словам, вымирали целые села, например, Боровеньки, Кудряшовка, Варваровка… Но больше всего пострадал Старобельский район. Там черные флаги, свидетели полного вымирания, были почти через каждую деревню. Голодные люди со всех концов Восточной Украины и прилегающих районов России в надежде спастись ринулись на Донбасс, на шахты, в том числе и на железнодорожные станции г. Лисичанск и г. Верхнее, но подняться наверх, где жили люди, смогли единицы. Большинство голодных, обессиленных умирали прямо на железнодорожном вокзале и вдоль железнодорожных путей. Их подбирали спецкоманды, свозили к искусственно созданному озеру каустической соды и других отходов Лисичанского содового завода и сбрасывали туда. Через 15-20 минут от трупов ничего не оставалось. Тела превращались в жижу. Среди мертвых были и живые…

Так «завдяки» голоду село почало приростати новими колгоспниками, і до прізвищ Попови, Бикови, Агафонови додалися Коляденки, Пономаренки, Прокопенки тощо. Село поповнилося селянами з інших місць, які, втікаючи від голоду, прибилися до донбаського колгоспу.

Следует пояснить, что Новосиротино было пошлощено Северодонецком, вернее гигантом химической индустрии – объединением “Азот”. А упоминаемые здесь села и поселки все сегодня подчинены Северодонецкому горсовету.

Так что, хотя г. Северодонецк моложе Голодомора, но на его сегодняшней территории он проявлялся в самом жутком виде.

Tags: История
Subscribe

  • часть 1

  • Луганск

  • (no subject)

    Наконец: шаги! Мужские шаги. Он пришел! Я в восторге бросился к двери и распахнул ее. Перед ней стоял Шемайя Гиллель, а за ним — я упрекнул себя…

  • Post a new comment

    Error

    default userpic

    Your reply will be screened

    Your IP address will be recorded 

    When you submit the form an invisible reCAPTCHA check will be performed.
    You must follow the Privacy Policy and Google Terms of use.
  • 0 comments